Твердиня неприступна, коли на ній міцно стоять українські воїни. Старший сержант Іван Петрович Дідоша

«Вище нас лише зорі. Крутіші нас лише гори» – таке гасло бійців 72-ї Окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Саме в ній служить старший сержант Іван Петрович Дідоша (51 рік), мешканець села Здвижівка Бучанської МТГ.

У 1986 році внаслідок катастрофи на ЧАЕС, як переселенець з Чорнобильського району,13-річний Іван з родиною мешкав у селі Здвижівка. Замолоду Іван Петрович служив у лавах армії, працював в органах правопорядку Бородянки, Бучі, Ірпеня, потім у службі охорони. Тому оволодів тактичними навичками. 

Рано-вранці 24 лютого 2022 року подружжя за звичаєм роз’їхалося по роботах – чоловік Іван у Бучу, а дружина Тамара в Ірпінь. Донька з чоловіком залишалися вдома. Здвижівка опинилася під окупацією рашистів уже надвечір. Дружина змушена була негайно евакуюватися з Ірпеня на захід, тому що навколо їхнього села зосередилося шість тисяч одиниць ворожої техніки, розташувалися численні військові підрозділи, установки ГРАД, рилися окопи, розставлялися блокпости.

Родина Дідош у повному складі зібралася знову лише 11 квітня після деокупації. Міцно, по-господарськи відремонтували зруйнований будинок, накрили дах, замінили потрощені вікна, двері, відновили зламаний паркан тощо. Потім 12 серпня чоловік вирішив піти добровольцем у Бучанський військкомат, а вже 16-го почалася служба на передовій – воювати із загарбником у Донецькій області.

Окупація – жах, а додому треба

Вторгнення армії рф застало Івана та його колегу Олега в Бучі, де вони тоді працювали в службі охорони телеканалу «Погляд». Був у Лісовій Бучі до 9-го березня. Коли залишатися стало геть небезпечно, заховав бронежилет, зброю, завів машину і вирішив добиратися додому. Через відсутність інформації вирушив у бік Баланівки, щоб потрапити на стару Бородянську дорогу.

На бучанських вулицях всюди розстріляні машини, трупи людей, біля Міського парку розбитий шкільний автобус. На блокпосту орки поклали його на землю, обшукали і завернули в інший бік. Доїхав до міської ради, потім по Варшавці в бік Ворзеля. І знову навколо розстріляні машини, буси, трупи. Дорогою хтось сказав, щоб не їхав на Ворзель, бо там на перехресті стоїть танк, з якого розстрілюють все, що рухається. Тому за Епіцентром повернув до цвинтаря – і знову розтрощені машини і розірвані тіла людей. Вирішив залишити машину під деревами, кинув там усе, взяв із собою тільки іконку св. Миколая і попрямував у бік Мироцького.

Через лісопосадки, яри, сміттєзвалище, понад насипом, вбрід по груди у воді перетнув річку Рокач. Мокрий, брудний двоє діб добирався пішки, оминаючи загони окупантів, на відстані всього 50 метрів перечікуючи небезпеку.

Рашисти постійно лісами «перескакували» між Варшавською трасою і старою Бородянською дорогою, втікаючи від української артилерії і бомбардування.

“Якоїсь миті біля Блиставиці ледве розминувся з ворожою броньованою машиною, ховався від кулеметних і автоматних черг. Навколо стояв невпинний гул від великої кількості важкої техніки. Лісосмуга була порита окопами – неначе зошит у клітинку. Куди не глянь, всюди вороги. Боявся навіть хрускоту сухих гілочок під ногами, щоб не виявити себе.”,- згадує Іван.

Заночував аж у Буді Бабинецькій в оселі Ігоря Конкоровича, колишнього співробітника, з яким працював у поліції. Там змінив свою чорну форму охоронника і берці на сухий цивільний одяг, обігрівся, трохи заспокоївся, а зранку з білою пов’язкою на рукаві знову в дорогу, через Бабинці на Здвижівку, оминаючи кадирівців. Біля села, зустріла донька і в темноті провела його додому. Сусіди згуртувалися, підтримували один одного, допомагали, ділилися всім необхідним, щоб вижити. На їхньому кутку рашисти вбили двох молодих чоловіків, 28 і 30 років. Зв’язку не стало, радіо не працювало, контакти зі світом обірвалися. 2 квітня окупанти відступили і залишили село.

«Дід» Чорних запорожців

Старший сержант Дідоша, позивний «Дід», командир 7-ї «шаленої» роти 3-го механізованого батальйону 72-ї ОМБР імені Чорних Запорожців Сухопутних військ України не коментує подробиці військової служби:

«У нашому підрозділі всі сильні, адекватні хлопці. Ми просто робимо свою справу, воюємо. За сто метрів від нас стоять орки, і в разі потреби негайно відкриваємо вогонь на ураження, що називається тут і зараз. А всі інші питання вирішуємо з командуванням мобільно, через радіостанцію».

Також він не любить розповідати про себе, про свій бойовий досвід на Вугледарських висотах: «Усі важливі воєнні факти отримають належне висвітлення і аналіз вже потім, після війни». А сьогодні про щоденний подвиг воїна свідчать його нагороди – відзнака Президента «За Оборону України», нагрудний знак «Хрест Патріота України» і медаль «Захиснику України» від командира бригади, медаль «Захисник Батьківщини» від Бучанської міської ради, відзнака «За вірність Батьківщині», медаль «Почесна відзнака», пам’ятний годинник від командування. Нарешті, цього місяця новий нагрудний знак «Ветеран війни» і десятиденна відпустка для відновлення здоров’я після контузій.

Тримають оборону

Хто на БМП, а хто, як Іван Петрович у піхоті, утримують Вугледарський напрямок від ворожих штурмів. Досвід війни передається від старших побратимів до новачків у бойовій обстановці. Важливо відчувати плече, категорично не вживати алкоголь, дотримуватися світломаскування, щоб навіть цигарка не блимнула. З мобілок, певна річ, на два-три тижні чергування виймається чіп, щоб не видавати локацію. Діє правило: виконувати накази командирів, щосекунди прислухатися до артилерійських пострілів, розрізняти за наростанням звуку напрям і тип снарядів, а також напрямок руху дронів за їхнім гудінням над головою. Врешті-решт, обережність, уміння зариватися в окопи та зміцнювати бліндажі, стрибнути за секунду-півтори в пристосовані нори-укриття, а також володіння тактичними навичками, допомагають тут і зараз приймати правильні рішення – усе це збереже здоров’я і врятує життя захисника. Адже іноді може йтися про вибух у метрі-другому від бійця.

“Особливо необхідно розвивати в собі тактичну інтуїцію, зір і слух під час бойового чергування на СП (спостережному пункті), від цього залежить життя багатьох.”,- зі слів Івана Петровича.

Очі воїнів

Дуже допомагають дрони, які надають постачальники і волонтери. Захисники дуже вдячні волонтерським організаціям за надання продуктів, теплих речей, хімічних грілок для рук і ніг, шкарпеток, оптики, свічок, вітамінів. Зазвичай налагоджуються особисті контакти між хлопцями і друзями армії в тилу. На сьогодні в бригаді повністю забезпечено потреби в одязі, взутті, медичних препаратах, павербанках.

“Хоча у Вугледарі на сьогодні залишається всього до ста цивільних осіб, а в прилеглих селах більше, ворог продовжує штурмувати позиції ЗСУ. Йому дуже важливо взяти місто, бо це панівна висота, без неї оркам важко рухатися далі. Агресори, як завжди, застосовують авіацію, артилерію, знищуючи прифронтові населені пункти, щоб прикрити просування своєї піхоти з Павлівки і Метільського в обхід дамб. Наші воїни вдало відбили нещодавню ворожу спробу прориву, знищивши 90% важкої техніки противника, не даючи йому можливості створити «броньований кулак».”

Вдома чекають

Пані Тамара краще за будь-кого знає напругу бойової служби чоловіка, дбає про його спокій і сон. Разом з доньками Анею і Вікторією, зятями Дмитром (ЗСУ) і Олександром (ДСНС) та онуком Дмитриком, який народився 4 січня, гортають фотокнигу, зібрану ними з бойових фотографій Івана Петровича, мріють про перемогу. На полиці на видноті розкладено нагороди і відзнаки від командування. Родина вдячна Богові за збереження життя – місцевій церкві подарували образ св. Миколая Чудотворця, виконаний у Петриківському розписі.

Кожен з нас, а надто захисники та ті, хто пережив воєнне лихоліття, має що розказати, не може мовчати, бо вкрай важливо поділитися цим з людьми. Берегти пам’ять – це наша мета і наш обов’язок перед прийдешніми поколіннями. А воїну Івану Дідоші та його милій родині побажаємо щастя, сили, міцності.

Записав Микола Дем’янов