24 лютого: спогади й досі ранять душу (ФОТО)

Війна на території України тривала з 2014 року, та 24 лютого 2022-го кожен житель нашої країни відчув, що таке ВІЙНА. Через бомбардування, обстріли, вбивство людей на вулицях і у власних домівках. Через жах, сльози, втрату близьких і свого звичного, мирного життя.

Того дня більшість людей прокинулася рано-вранці від звуків вибухів. І не могла повірити, що це сталося. Навіть ті, хто очікував масштабного російського вторгнення, були вражені підлістю країни-сусіда і тим, що ворожі бойові машини і солдати з автоматами через кордон з білоруссю так швидко дістануться до столиці.

Тривожні валізки, черги у 3-4 години в магазини і банкомати, переповнені автівками дороги. Заплановане засідання Бучанської міської ради у Центральному будинку культури із внесенням нових, нагальних питань.

А за кілька годин літаки з бомбами і гелікоптери з ракетами в небі. Вибухи в аеропорту ДП «Антонов» біля Гостомеля і Блиставиці, чорне небо від диму, і жах в очах мирних жителів.

Пам’ятаю, як біля нашої редакції, де поруч розміщувалася «Бучанська варта», збиралися добровольці. Як у черзі до банкомату стояв один із військових і розповідав наляканим людям, як треба діяти: падати на землю, ховатися за щось…

Це був довгий страшний день невизначеності, нерозуміння, що діяти далі, куди тікати і чи варто це робити. Тоді значна частина жителів Бучанської громади залишилася у своїх домівках, хоч і проводила більше часу в підвалах і погребах. Деякі навіть оселилися у підвалах/бомбосховищах освітніх закладів, на складі КП «Продсервісу». Усі постійно слідкували за постами в месенджерах, за Єдиними новинами, які запровадили по телевізору, за виступами Президента України Володимира Зеленського.

Наступного дня ворог уже підійшов до нашої громади. Жителі сіл і селищ першими  були окуповані, а бучанці 25 і 26-го спостерігали, як звуки бою все наближаються, як небо стає багряним від вибухів снарядів і спричинених ними пожеж. На вулицях спорудили барикади, облаштували блокпости добровольців. Перші підірвані мости, перші спалені будинки, перші вбиті сусіди…

Медики лікарні, що в Бучі, не ходили додому, ночували у медзакладі, адже поранені поступали весь час. Операції, крапельниці, перев’язки, спускання у підвал разом із пацієнтами, страшні рани від куль і снарядів… Діти, що залишилися без кінцівок. Сумні історії, які розривають серце.

У цей час міська рада нагадувала мурашник: керівники всі на місці, тут же військові, добровольці, волонтери, колцентр. Мирні люди не були готові до таких випробувань, тож телефонували постійно з безліччю різноманітних запитань. І всім намагалися допомогти. Організували випічку хліба, роздачу ліків, доставку продуктів і медикаментів тим, хто сам до БМР не дістанеться. А в гімназії розташувалися лікарі первинної і вторинної ланки і приймали там пацієнтів.

27 лютого. Колони російської техніки з боєм в’їхали в місто. Тоді від потрапляння снарядів палали багато будинків, а рятівники ДСНС виїхали їх гасити, хоч мало не загинули, адже бій ще тривав. Рашистів розбомбили на вулиці Вокзальній у мікрорайоні Яблунька, та вони ще довго гасали містом, а наші люди передавали ЗСУ: «Колона з буквами Z чи V попрямувала в такому напрямку». Ворог відступив, і наступного дня фотографії знищеної російської техніки на Вокзальній облетіли весь світ.

Та сили були нерівні. Увечері 3 березня рашисти знову ввійшли в місто. Окупація тривала до 1 квітня.

Стараннями російських солдатів зникло світло, вода, газ. Люди загорталися в кілька одежин і ковдр (у квартирах +6^о), готували на вулиці на вогнищах, жили у підвалах. Убитих не дозволяли забирати з вулиць. На дорогах – розстріляні машини, у яких загинули цілі родини, що не витримали і спробували втекти від цього жаху. Зв’язку майже не було. Та якимось чином один одному передавали новини, підтримували сусідів і друзів, доглядали за старенькими, стали всі похмурими, але не здавалися.

Коли почули 9 березня про «зелені коридори», не знали, чи вірити. Та біля міськради зібралися тисячі бучанців, які чекали на автобуси. І хоч того дня евакуюватися змогли лише на власному транспорті (автобуси рашисти так і не пустили), та протягом кількох наступних днів майже 90 відсотків жителів виїхали. Більшість – в нікуди. Ніхто не знав, чи повернеться. А ті, хто залишився, не всі дожили до звільнення. Адже окупанти зі зброєю проти мирного населення творили зло – катували і вбивали. І тому свідком братська могила біля Храму Андрія Первозваного і понад чотири сотні нових поховань після деокупації на міському кладовищі.

Ці спогади й досі ранять душу. Невідомо, чи вилікує час. Та віра в ЗСУ і надія на Перемогу залишаються потужними і непорушними. Разом – ми сила. Слава Україні!

Газета “Бучанські новини” № 8 від 23.02.2023