Історії війни Бучанської громади. Окупація Мироцького (ФОТО)

Про початок війни жителі Мироцького не просто дізналися із засобів масової інформації, а уже 24 лютого побачили на власні очі ворожі літаки і вертольоти в небі над селом і почули вибухи та стрілянину в гостомельському аеропорту «Антонов», який за кілька кілометрів від них. Староста Олександр Деревинський згадує, що літали дуже низько, навіть можна було розгледіти обличчя пілота.

Активні мироцькі чоловіки відразу домовилися про зустріч і ввечері зібралися у старости вдома – вирішувати, що робити, чи організовувати оборону.

Після повідомлень про численні жертви від рук російських солдатів чимало жителів села залишили свої домівки. Тим часом місцева тероборона була готова до активних дій, а для координації продовжувала зустрічатися в Олександра.

1 березня селом уже проїхалися російські БТРи. У цей час староста із друзями саме їхали на автомобілі.

Нас врятували кілька секунд, – згадує пан Деревинський. – Ми повернули з однієї вулиці на іншу, і… по першій проїхала рашистська техніка.

Усі, хто бачив чи чув про розстріляні цивільні автомобілі на українських дорогах розуміють, що того дня Олександру і його товаришам дуже пощастило.

Розстріл села і погорілі будинки

Наступного ранку село захопили російські загарбники. Та спочатку вони розстріляли населений пункт: російська техніка вишикувалась на полі перед селом і почала обстріл. Без жодного попередження. Без жодного супротиву жителів  Мироцького. Просто гатили по будинках, у яких перебували мешканці. Зруйновані хати, в які влучили снаряди, почали горіти. Люди нічим не могли зарадити, щоб врятувати власні оселі, речі. Адже обстріл продовжувався, й виходити на вулицю й гасити пожежі не можна було. Усі намагалися сховатися в погребах.

У селі пошкоджено 87 будинків. Вщент зруйновані – 18. Рашисти пошкодили приміщення старостати, Укрпошти, клубу.

Будинок Олександра теж згорів. Згадує, що вранці виходив на подвір’я, а щойно ввійшов у хату і зробив кілька кроків убік – вхідні двері прошили кулі крупнокаліберного кулемета. Його врятувала кам’яна стіна. Та за кілька секунд прилетіли снаряди. Один з них не лише зробив велику діру в будинку, а й спричинив пожежу. Чоловік вискочив у вікно, потім ще спробував гасити, кілька разів вбігав у палаючий будинок, щоб знайти песика. Та ворог не дозволив – снаряди летіли й летіли.

Скільки часу минуло, коли все стихло, важко сказати. Стрес дався взнаки, тож час плинув за іншими законами – дуже довго. Та оговтатися люди не встигли. Щойно закінчився обстріл, ворожа техніка зайшла в село. Усіх, хто зустрівся на їхньому шляху,  вбивали.

Орки оточили село, виставили по периметру охорону.

Самі розташувалися у будинках поруч зі перехрестями, або разом із власниками, або просто їх вигнали. «Співмешканців» і сусідів періодично ставили до «стінки», на коліна і погрожували зброєю, – зумисне залякували і тримали в страху. На щастя, хоч не розстрілювали.

Майже 600 людей, з них 35 дітей, залишилися в Мироцькому, коли увійшла армія рф,

На подвір’ях і огородах викопали окопи і влаштувавши оборонні позиції, адже саме через Мироцьке весь час йшла техніка зі Старобородянської траси у бік Бучі.

Тим часом базувалися російські військові за селом у лісі.

Там встановили артилерійські установки, тож щодня і щоночі мирні мешканці чули вибухи і спостерігали над головами польоти снарядів.

Виживали гуртом

Олександр згадує, що люди в Мироцькому згуртувалися, допомагали один одному. Картопля, консервація – такі запаси майже всі роблять на зиму. І хоч довелося місяць прожити без завезення нових продуктів, та ділилися один з одним, хто що має: сало, яйця, мука, свіжа випічка, ліки.

Що приємно, жодна людина не здала окупантам старосту: рашисти розпитували, шукали, та селяни без вагань відповідали: «Хата згоріла, тож поїхав».

17 людей не пережили окупацію, з них 11 загинули від рук окупантів.

1 березня несподівано для жителів громади російські військові дуже швидко зібралися і поїхали – близько 600 одиниць техніки тоді промчали Мироцьким. А жителі навіть не відразу зрозуміли, що тепер вільні.