Історія війни у Бучі від вчителя Олега Азарова (ФОТО, ВІДЕО)
1 хвилина на читання
Пан Олег розповів БучаNEWS, як патрулював, допомагав добровольцям і ЗСУ, вижив в окупації, нових друзів-сусідів, порятунок собак і про злочини рашистів, свідком яких став.
«Усі ми наближаємо нашу перемогу», – так вважає Олег Вікторович Азаров, якого в Бучі знають дуже добре. Не тільки знають, а й поважають.
Працює вчителем фізкультури в ЗОШ № 1. Професійний спортсмен, майстер спорту з легкої атлетики, багаторазовий чемпіон України, дворазовий бронзовий призер чемпіонатів Радянського Союзу з бігу 400 метрів з бар’єрами.
Але, як показало життя, він не тільки Вчитель з великої літери, а й Громадянин, Чоловік і взагалі Людина. Українець.
“Щоразу, коли про це розповідаю, спогади викликають певну емоційну хвилю і виходити з цього стану непросто. Утім, я не пережив і тисячної долі того, що довелося пережити іншим нашим людям, але ці спогади назавжди”, – починає розповідь Олег Азаров.
Почалося, як у всіх. 24-го ми побачили і почули атаку на аеропорт і на Київ. Діти й онуки приїхали до нас, бо думали, що тут безпечніше. Проте лише переночували ніч, а вранці окупанти накрили колону наших військових біля пойми. Тож ми вирішили виїжджати, бо меншій дитині шість місяців, старшим – двійнятам – по два роки, діти маленькі зовсім, ризикувати не можна. Спакували речі, а я тим часом поїхав купити цигарок на дорогу. І побачив ту колону нашу, БТРи, побачив наших хлопців, знайомих із «Бучанської варти»; стояли вже люди з військкомату. Я з ними періодично спілкуюсь, тому що викладаю Захист України (предмет у школі – редакція) і раз на тиждень беру навчальні автомати на уроки. Поспілкувався з ними. Мене, щоправда попросили піти, бо я був дуже яскраво вдягнений, а працюють ворожі снайпери. Поїхав переодягнувся і повернувся.
З цього моменту і розпочалася моя війна.
Розбита техніка, наших хлопців вже встигли відвезти в лікарню, проте залишилась і зброя, і деяке спеціальне військове обладнання, і карти тощо. Ми розуміли, що з цим треба щось робити. Ми все це зібрали і відвезли до військкомату, передали воєнкому. За винятком двох речей, які потім змусили моїх друзів усміхатися. Я, як і будь-який учитель української школи, вважаю, що наочного приладдя у нас мало (БУЛО!!!). Тому, коли побачив відстріляні гранатомети з відкритими кришками, маленькі, «Мухи», то привіз їх додому. Треба ж щось хлопцям на уроках показувати!
Дружині пояснив, що залишаюся, бо… важко пояснити словами… хотілося допомогти. Не знав і сам, що це буде за допомога, проте я так вирішив.
Коли вже родина поїхала, дістав з машини ці труби гранатометні і побачив, що всередині стирчать гранати. Слава богу, інтернет ще був, і я розібрався, що з цим треба робити, щоб не накоїти біди. Я вставив чеку назад, закрив кришку і відвіз «Мухи» в тероборону. Ось такий казус вийшов…
Допомагав, патрулював…
Насправді зараз всю послідовність важко відтворити, бо все було на емоціях. Я допомагав тероборонівцям в силу своїх знань, свого розуміння подій. Їхній начальник сказав, що найбільша моя користь на той момент, це наявність коліс. Машиною ми пересувалися містом, у мерію, куди було потрібно; вирішували організаційні питання, котрих щохвилини виникало безліч.
Вночі 27-го лютого я почув постріли – пішла російська колона через Вокзальну. Я схопив бінокль і вискочив подивитися. Під’їжджає бусик – Бучанська варта. А хлопці незнайомі. Наставили зброю: «Хто такий? Руки вгору! Чого ти тут з біноклем бігаєш?» Поставили на коліна. Ситуація – капець! Пояснив, що тут живу, постріли, незрозуміло – наші, чужі? Хочу розібратися і допомогти. Слава богу, повірили. Вони поїхали, а я прихопив свою рушницю і знов вибіг на вулицю. Ще один патруль зупиняється, там знайомий був, упізнав мене. «Хлопці, тут чергуватиму, якщо почуєте постріли з рушниці, то знайте, що вас обходять з цього боку. Зв’язок такий собі, може й не додзвонюсь, але протримаюсь, скільки зможу, а ви вже там дивіться…»
Бій був серйозний біля «Новуса», я чергував на перехресті до його закінчення, але мої підозри не справдилися, орки в цей край не сунулись. А вже п’ятого числа зайшла колона – 61 одиниця техніки, я повідомив хлопцям. І тоді на моїх очах сталася одна з найтрагічніших подій на той момент. Ішла колона російської техніки, але не суцільна, а з розривом у три частини. І дві наші машини попали в проміжок між танками. Їх розстріляли без попередження. І до цього було зрозуміло, чого вони прийшли, що від них чекати. Але таке ставлення до цивільного населення… В одній машині жінка сиділа біля водія, тож все було видно, все було зрозуміло – не військові, просто місцеві, люди, що тікають від біди. Але цим нелюдам байдуже…
Окупація
Коли російські війська окупували Бучу, сусіди почали гуртуватися. Зникло світло, вода, зв’язок. До мене зробили прохід, бо тільки у моєму будинку був хоч якийсь підвал. Ховалася, зокрема, молода сім’я з маленькими дітьми. Вони самі з Луганщини і переживали цей жах удруге. Тож вони перебували в укритті. Проте декому ще вдавалося виїжджати з міста. Потроху, але містяни ще тікали з Бучі. Вдалося вмовити і цих людей, 4 березня вони поїхали в евакуацію. Тижня зо два переховувалися в підвалі мої колеги з 4-ї школи. До тих пір, коли нам став зрозумілим алгоритм поведінки загарбників.
Під виглядом конфісковувати зброю у місцевого населення військові ходили по домівках. Обшуки, виявлення нелояльних громадян до окупаційної влади, АТОшники, колишні офіцери і т.д. Зрозуміло, що мали списки цих категорій громадян. А щодо обшуків, то не стільки зброя їх цікавила, скільки цінності, які могли бути в людей – жіночі прикраси, гроші, ложки-виделки, годинники… Просто мародерили. І якщо більш-менш, скажімо так, лояльно вони поводилися, коли заставали господарів удома (не трощили і не ламали все, що бачили), то зовсім протилежна картина, якщо оселя була зачинена. Виламували двері, поводилися, як варвари, як дикуни, як вандали.
Сусіди, що евакуювалися, залишили мені і моєму товаришеві ключі від своїх осель. На вимоги орків, звичайно, я відчиняв двері, даючи змогу обшукати оселі. Обшуки проходили відносно толерантно, без особливих руйнувань.
Підступність орків
Потім новий етап окупації: військові перекрили вулицю Леха Качинського, під дулами автоматів людей ставили з піднятими руками обличчям до паркану, обшукували, роздягали, шукали татуювання. Моєму товаришеві сказали, щоб все розповів, інакше прострелять коліна з українського пістолета. При цьому його будуть лікувати, але на камеру, на весь світ, розкажуть, що в нього стріляли свої. Такий самий тренер, як і я, цілком цивільна людина, він не розумів, яких військових таємниць від нього очікували почути. Це вже зайшли не військові, а ФСБешники, ті, що мали нас фільтрувати і визначати, хто лояльний, а хто проти «нової влади». Для моїх друзів і сусідів це закінчилося нормально, але на їхніх очах двох молодих хлопців вивели з тієї черги… Ми навіть не знаємо, хто вони, куди їх повезли і що з ними сталося.
Поранення сусіда
У цей важкий період Олега поєднала доля із сусідами Юрієм і Андрієм. Раніше чоловіки навіть не були знайомі, та в часи окупації чим могли допомагали один одному. Юрія окупанти ранили. Він мав необережність трохи відкрити вхідні двері тоді, коли повз проїжджала техніка рф. Лише миттєва реакція на автомат, який ворог повернув у його напрямку, врятувала Юрію життя. Він отримав легке поранення вуха.
Собаки – діти війни
Олег має чотирилапого друга, та в дні окупації прихистив ще двох: маленького худого песика, якого пожалів, а згодом другого, що безпорадно вештався вулицею. Цих собак хазяї покинули, та їм пощастило знайти домівку під час того пекла.
Невже вільні?
Якось увечері до мене прийшов мій товариш. І чуємо звук техніки: рухається з Києва на Бучу. Потім колона розділилася – частина пішла на Гостомель, інша – на Ворзель. Дуже багато, здається, орки тікають. А потім дізналися, що таки правда! І далі наші війська почали їм «насипати». Які ж приємні ці звуки після місяця окупації!!! Яке щастя!!! А наступного дня – тиша. Люди приголомшені, з острахом виходили на вулицю. Ми ще пів дня не розуміли, що їх вже нема. Зняли ці білі пов’язки, котрі нас змушували носити, проте до кінця дня не могли отямитися. Люди ще боялися, бо не розуміли: всі пішли чи хтось залишився.
Наступного дня я сів на велосипед і поїхав у школу. На щастя, будівля ззовні майже не постраждала, лише десяток вікон, квіти на підвіконнях. Але всередину орки не заходили. Я відразу повідомив Ользі Володимирівні Мохненко, директору, фотки послав. День був – безладдя, всі напружені. А напруження з’явилося тому, що ми дорослі люди і розуміли, що тепер з’являться мародери. Тож я дістав свою «ружбайку», хлопців із тероборони попередив. Наш, так би мовити, край охороняли.
Наступного дня знову був у школі, а потім поїхав у «Новус», і там побачив колону наших військових. Сльози покотилися, як у малої дитини. І не тільки в мене. Але ж їх ніхто не стримував. Сльози радості.
***
Указом Президента України №676/2022 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня працівників освіти» Азарова Олега Вікторовича — учителя Бучанської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів № 1 Бучанської міської ради, Київської області нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня
***
Скажу одне: у цей період у кожного своя війна: хтось у ЗСУ воює, хтось донатить, хтось сітки плете, щоб відправити нашим бійцям на фронт і багато ще чого. Але всі ми віримо в нашу перемогу, всі ми наближаємо нашу перемогу і всі ми її дочекаємось і відсвяткуємо. З гордістю за наших бійців, за нашу Україну, зі сльозами радості і з вдячністю до тих, хто став на захист своєї землі і заплатив найвищу ціну заради Миру і Життя.
Газета Бучанські новини № 36 від 17 листопада 2022 року.
