Наталія Гуртова про велику роль вчителя (ФОТО)

Учителька початкових класів Бучанського ліцею № 4 Наталія Василівна Гуртова корінна бучанка. Обравши професію ще в дитинстві, уже 37 років із задоволенням займається педагогічною діяльністю в рідній школі. А її очі випромінюють енергію і любов до життя.

“Щастя – це почуватися потрібною людиною. І коли тебе оточують щасливі люди. Якщо раптом хтось нещасливий, то в тебе має бути можливість зробити його щасливим“, – вважає пані Наталія.

У 1985 році бучанська школа № 4 без вагань прийняла на роботу свою колишню ученицю-відмінницю. За цей час багато діток вивчила Наталія Василівна. І колишні учні вже приводять навчати своїх синів і доньок. Адже вона шукає підхід до кожної дитини і вважає, що погані оцінки в школі це не показник, що дитина втрачена для суспільства. Адже з часом може проявитися інший талант чи бажання вчитися.

– Вчитель повинен спілкуватися з дітьми, як з рівними, але з певною субординацією і повагою. Вчитель – дуже велика робота і терпіння, – каже Наталія Гуртова.

У день місцевого самоврядування в її класі викладали учням не старшокласники, а однокласники. І цих маленьких «вчителів» дітки слухали! Тож про секрети взаєморозуміння з учнями в інтерв’ю БН.

– Коли ви обрали цю професію?

– Ще в дитинстві.

У нас сьогодні був урок із читання, ми вчили текст Івана Андрусяка про хлопчика Бурундучка, який мав дитячу мрію. Він дуже хотів бути футболістом. І я кажу дітям: «Не кожна дитяча мрія збувається». Коли я була маленькою, спочатку хотіла бути космонавтом, потім дояркою, пізніше – балериною. А вже, мабуть, у першому класі, коли познайомилася з вчителькою Аделою Леопольдівною, моє бажання сформувалося. Вона була дуже серйозна, та діти у неї були сильні. А потім, коли ми прийшли до неї додому, виявилося, що вона гарна господиня  й дуже добра. Її образ у школі як вчителя не відповідав образу вдома. І я замислилась, чому так. І взяла це на замітку: треба з дітьми бути близькими, але інколи вказувати їм на помилки, дітки мають бути дисциплінованими.

Наша співрозмовниця згадує, як у ті часи гралася із сусідськими дітьми у вчителя і учнів, як писали диктанти. А поруч жила ще одна вчителька – Раїса Марківна, яка викладала в школі № 9 (нині ліцей № 3) українську мову і літературу. Тож вона всім за диктант ставила «1», а юній Наталії «2». І дівчина подумала: «Це знак, буду вчителем».

– Як працювати з малюками, знайти до них підхід? Вони ще не зовсім розуміють, як поводитися в школі. У садочку і вдома вони більше гралися, бешкетували.

– Коли учні вперше сідають за парти, вони всі дуже різні. Соціум відіграє дуже велику роль. І це надзвичайно важливо. Дитині, яка ходила в садочок, легше звикати до ситуації, в яку вона потрапляє у першому класі. Тут більше діток. Тут є закони, за якими ми живемо.

Я з першого класу запроваджую «золоті» правила для дітей. Вони маленькі, вони ще не знають, що таке дисципліна, порядок.  Ми з ними просто домовляємося про такі правила:

• на уроці не розмовляти. Лише з дозволу вчителя. Або коли працюєш у парі;
• дзвоник на урок для вчителя і для дітей. Ви маєте всі встати біля парти. Подобаються парти? Так, вони красиві, зручні. Тобто зацікавлюю;
• дзвоник з уроку для вчителя. І вони вже знають, що вчитель має сказати: «Урок закінчено».

У нас в «Інтелекті» теж є свої правила, які дозволяють навчитися вчитися: «не кажи не вмію, а кажи навчуся», «не вийшло, сядь і спробуй». І, звичайно, маленьких діток треба хвалити, заохочувати. В «Інтелекті» дуже багато таких цікавих способів. І прекрасна база для вчителя: посібники, диски, плакати. Це те, що нам дуже допомагає.

– Як наважилися змінити профіль на «Інтелект»?

– Мені запропонувала заступник директора з навчальної роботи Лариса Броніславівна Яблонська. Я спочатку вагалася, але подумала, що мої колеги працюють у різних проєктах «Росток», «Інтелект», НУШ, і вирішила, що теж зможу.

На курсах я побачила ці зошити, базу, поспілкувалася з колегами і зрозуміла, що з моїм педагогічним вантажем мені не буде важко. Та помилилася, іноді було складно.

Зараз уже мій другий набір діток, які навчаються за цим проєктом.

– Надайте поради батькам, щоб дитина вдома сама навчилася виконувати домашнє завдання.

– Хоч я багато років працюю і зараз у мене 3-й клас, та є такі дітки, що завжди займаються з батьками. Навіть перед монітором під час дистанційного навчання я розумію, що біля деяких учнів поруч сидять дорослі. Поради: не повинно бути гіперопіки з боку батьків. Дитина має бачити свої помилки. Має працювати спочатку на чернетці, а потім переписувати в зошит. І ця ініціатива, це бажання має йти більше від батьків. Їм не потрібно перебувати весь час поруч. Але вони знають свою дитину, її особливості, характер, звички, і обов’язково перевіряють домашні завдання, контролюють. Це теж важливо: дитина має знати, що батьки перевірять.

– Ви навчалися в цьому закладі і повернулися після вишу працювати?

– Так. Я закінчила школу № 4, була відмінницею. Після 8-го класу вступила в Київське педагогічне училище № 1. Мене підтримала мама, яка сказала, що хоче, щоб я стала справжнім вчителем, саме тому маю йти спочатку в училище, а лише потім в інститут. Отримавши фахову середню освіту вступила в інститут ім. Горького, нині ім. Драгоманова. І вже після закінчення з 15 серпня 1985 року працюю в школі № 4.

Була можливість змінити колектив, мене запрошували в навчальний заклад біля якого зараз живу. І більшість працівників там знаю, але моя школа для мене рідна.

– Чи важко було молодому вчителю стати колегою з педагогами, у яких лише кілька років тому ви були ученицею?

– Я людина не конфліктна і спілкуюсь з усіма. Коли побачила своїх вчителів, вони мене привітали, та мені було трішки ніяково. Вони зраділи, що я прийшла працювати. Тож дискомфорт тривав лише кілька місяців.

– Нині доволі часто учні змушені вчитися дистанційно. Є різниця між онлайн- і офлайн-навчанням?

– Дистанційно навчати діток важко. Вони менш уважні. І, звичайно, трапляються технічні проблеми. Особливо останнім часом. І важко всім. Мої учні із задоволенням спішать до школи. Тут я їх усіх бачу, тільки гляну – вони вже знають що робити. А через монітор не має цього зв’язку. І вдома дітки відволікаються: кицька стрибнула, братик чи сестричка пройшли… Оце важко. Якщо в класі я можу урок закінчити за 30 хвилин, то дистанційно мені потрібно більше часу.

Зараз у школі займається десь половина класу. Решта виїхала за кордон, і частина учнів на сімейному навчанні. А ті, що в Бучі, ходять майже всі. Вони дуже сумують за школою та із задоволенням йдуть у клас.

Про окупацію і важливість спілкування у колективі

Коли перебували в окупації, хоч телефони майже не працювали, та ми з батьками учнів намагалися тримати зв’язок.

Ми з вулиці Тарасівської вийшли 11 березня великою кількістю людей, тоді зібралися жителі чотирьох будинків. Під час «зелених коридорів» дійти до евакуаційних автобусів до міської ради ми не могли, це був величезний ризик. Тож вирішили йти великою колоною повз ліцей № 3 на Ірпінь. Одна жінка вела своїх дітей і на «розстрільній алеї» (вул. Яблунська, біля перехрестя із Вокзальною) побачила свого чоловіка вбитим. Це було жахливо.

Дітки, що були в Бучі під час окупації, пережили стрес. І спочатку прийшли в школу замкнуті й сумні. Та колектив відіграє дуже важливу роль. І вчитель. Тепер ці дітки вже жваві й розкуті.

Спогади про минуле в порівнянні із сучасністю

Раніше Новий рік усі святкували разом на площі, де «куля» (перехрестя вул. Енергетиків і вул. Героїв Майдану). Мама моя співала і била в бубон, батько грав на гармошці. Виходили на вулицю, тут було багато людей, усі веселилися. Знали всіх жителів, хто з «масиву», хто з «Яблуньки», «Маслюка»… (перераховуються мікрорайони міста – ред.). Тепер уже не знаю багатьох місцевих. Місто розрослося. Дуже красиве стало, наймолодше на Київщині, найкраще! Не хочеться, звичайно, щоб було погано. Хочеться тільки добре.

Кожен урок від початку війни говорю: дітки, відправляємо лише гарні думки в космос.

Мені в п’ятницю учень каже: «А ви помітили, що за весь тиждень не було жодної повітряної тривоги, поки ми вчилися». Відповідаю, звичайно помітила. Адже нам усім хочеться навчатися в школі, без тривог, укриттів, без війни.

Газета “Бучанські новини” № 38 від 1 грудня 2022 року