Аня Міщенко загинула в Бучі від рук окупантів. Спогади тих, хто знав дівчинку (ФОТО)

Аня Міщенко вчилася в Бучанському ліцеї № 5, гарна малювала і мріяла стати художницею. Та 5 березня 2022 року вона загинула разом із мамою на вулиці Яблунській біля перехрестя з Вокзальною. Волонтерка Жанна Камєнєва намагалася вивезти із окупованого міста кількох людей. Автомобіль із мирними жителями розстріляли рашисти.

Особливістю 10-А класу Бучанського ліцею №5 є поглиблене вивчення англійської мови та фізико-природничого циклу предметів. Діти згуртовані, здружені, у них всі роки середньої школи була тільки одна класна керівниця; вони звикли діяти спільно, як єдина команда. Минулого року, незважаючи на канікули, зібралися у своєму класі, щоб зустрітися з пресою, японською дитиною-волонтеркою Міраі Шіраіші та українською дитиною-героїнею Сашою Паскаль, які організовують фонди допомоги постраждалим дітям. Адже треба гідно донести до світової спільноти правду про жахи окупації, а також вшанувати пам’ять своєї однокласниці Ані Міщенко, жорстоко вбитої російськими загарбниками.

Тетяна Анатоліївна, викладачка іноземних мов

Займається приготуванням до зустрічі делегації: наводить порядок у і так охайному класі, дістає альбом репродукцій Аніних малюнків, які роздрукували діти. Оригінали картин зараз відцифровуються. Дівчинка мала неординарний романтичний погляд на все, і це знайшло відображення в її творчості; вона була поцілована Богом.

Коли її батьки познайомилися, то виявилося, що у них однакові прізвища. Життя родини було сповнене любові. Першим народився син Євген, а Аня була бажаною довгоочікуваною дівчинкою. Деякі її картини родина вирішила зберігати у сімейному архіві. Вчителька згадує:

«Минулого літа ліцеїсти вшанували пам’ять Ані Міщенко, влаштувавши вернісаж її картин і запросивши мистецтвознавців з Києва» (про це ми розповідали у БН № 13, від 9.07.2022, – ред.).

Пані Тетяна жодної хвилини не сидить склавши руки: заварює каву, розкладає солодощі у вазочки, коментує розповіді своїх учнів. Слухаючи дітей, не стримує сліз:

«Ніколи не забуду момент, коли дізналася про смерть Ані. Одразу постали запитання: «Чому, за що і взагалі, як таке могло статися?..» Хіба можливо все це пояснити словами? Під час евакуації дорога життя стала дорогою смерті для дівчинки Ані, її мами Таміли, сусідки волонтерки Жанни Каменєвої з подругою, які живцем згоріли у бусі з написом «ДІТИ». Брат Євген залишився з бабусею у Ворзелі, і таким чином вони вижили».

Анатолій Рибаков, любить суспільні науки, член «Пласту»

«Сидів разом з Анею за партою, працювали разом над різними шкільними проєктами, презентаціями з предметів тощо. Вона завжди малювала; насправді постійно, навіть під час уроків малювала якісь ескізи олівцем чи ручкою, і вчителі інколи сварили за це. У неї малюнки чудові, не класичні, та в них є щось особливе. У неї був свій власний стиль, і це відчувається, чіпляє. Взагалі, те, що з нею таке сталося, це дуже сумно, несправедливо і боляче».

Анна Оробчук, захоплюється музикою

«Не були близькими подругами, але постійно спілкувалися в школі. Мені дуже подобалися її художні роботи, вона дуже красиво малювала. Ми разом займалися в Бучанській музичній школі. На виставках Аня отримувала високі місця за свої твори. Про її загибель дізналася від своєї мами, яка також допомагала шукати Аню після нашого звільнення. Я взагалі не могла повірити, що таке можливо в наш час. Жахлива смерть у палаючому мікроавтобусі. Там знайшли тільки кістки, та й сам автобус повністю вигорів всередині і зовні».

Костянтин Шеремет’єв, легко переходить з української на англійську

«Близько здружився з Анею, щойно вона прийшла в клас. Раніше, у початкових класах вона навчалася за місцем проживання у Ворзелі. У новому для неї 5-му класі в Бучі тоді було трохи складно: як новеньку, її трохи зачіпали, часом бувало ображали; траплялися запізнення в школу через транспорт».

Та хлопець побачив у ній щось гарне; так зав’язалася дружба, підтримка, спілкування. На літніх канікулах діти проводили багато часу разом. Коли дівчинка перейшла до 7-го класу, їхня родина – тато, мама, брат і бабуся – перебралася до Бучі. Коли почалося вороже вторгнення і окупація Ворзеля і Бучі, діти постійно були на зв’язку. Потім пропала електрика, і стало неможливо заряджати телефони. Зв’язок втратився. Тільки через п’ять днів після її смерті Костя зміг прочитати голосові повідомлення від дівчини. Як загинула Аня Міщенко хлопець дізнався тільки через місяць, вже перебуваючи в Німеччині, як біженець. Сильно страждав і плакав, не стримуючи сліз.  

Назар Тимошенко, любить математику

«Всі сумні події, які сталися з нами під час війни, і які, на жаль, не поодинокі в нашій країні, спонукають допомагати. Школярі також підтримують волонтерську діяльність, хоча діти й не мають машин, майна, прибутків тощо. Але вони можуть включатися в правдиве інформування суспільства через соцмережі і у такий спосіб протистояти «вкидам» ворожої пропаганди. Треба максимально поширювати правду і повідомляти канал кібербезпеки про шкідливі боти. Також є великий сенс у тому, щоб відкривати більше фондів допомоги постраждалим».

Андрій Цибулький, гарно грає на музичних інструментах

«Згодний з думкою, що буквально тисячі ворожих ботів, дезінформація, та й так звані диванні війська загалом дуже шкодять. Всі вони нагнітають негатив і зневіру. Тому має бути активна протидія з боку свідомих українців. Наприклад, щойно повернувшись в Бучу після деокупації міста, підлітки одразу включилися в допомогу людям. Більше того, ще під час бойових дій бучанські юнаки і дівчата збирали адреси, виясняли потреби і допомагали, підпільно розвозили гуманітарну допомогу людям, які залишалися під окупацією, не маючи змоги виїхати. Долучалися до цієї справи без страху, наче «на автоматі».

Страшно стало, коли прийшло звільнення і згадувалося все, що пережили в ті жахливі тижні окупації.

«Згадується рух ворожої техніки, бо я живу в Гостомелі, неподалік від аеропорту Антонова, — уточнює хлопець, — особливо у перші хвилини воєнного вторгнення. Коли дивилися на гелікоптери, то насправді зразу навіть не розуміли, чиї вони».

Софія Рагімова, випускниця Бучанського ліцею №5

«Шокована тим, що троє учнів ліцею були вбиті окупантами. Це дуже важко переносити, тим більше, що є багато спільних знайомих. Про смерть Ані Міщенко дізналася, перебуваючи в евакуації в Німеччині. Було дуже гірко на серці. Бо це не десь хтось, а людина, яку бачила в школі, розмовляла, милувалася її творчістю».

До речі, опинившись у Німеччині, Софія нарешті зрозуміла, чому батьки наполягали, щоб вчила німецьку мову з першого класу. До цього не бачила в цьому ніякого сенсу. Під час навчання в німецькій гімназії, куди була зарахована через співбесіду, знання мови дуже знадобилося. Добре почувала себе на уроках і при виконанні домашніх завдань. Їй навіть запропонували вступити до університету. Проте на відміну від інших наших випускників, які бояться повертатися в Україну, дівчина все ж вирішила продовжувати навчання саме вдома. І це принципове рішення. Хоча раніше мріяла вивчати медицину в Німеччині.

Записав Микола Дем’янов