Кухар Олексій Лісін дарував містянам гарячу їжу в окупованій Бучі (ФОТО)

Олексій Лісін – кухар. Тож у воєнний час вибрав для себе напрямок, за яким може бути найбільш корисним для людей: готував гарячі страви і кормив жителів Бучі, які перебували в окупації.

Як вижити у місті, яке повністю захопили нелюди-рашисти, вибір про який не жалкує та допомогу, яку отримували – про це повідав Олексій журналістам у квітні 2022.

Інфраструктура була знищена, електро, газо-, водопостачання відсутнє. Приготувати їжу – це ще той квест: колодязів – лише кілька на місто, черги. Біля під’їздів імпровізовані польові кухні з мангалів, цегли та іншого… Знайти дрова – теж не просте завдання.

Вперше я зустріла Олексія, коли Буча ще була в окупації. Багато людей чекали першого “гуманітарного коридору” біля міської ради, інші – допомоги біля лікарні. І в цей час два чоловіки у білих медичних халатах і куртках «рятувальник» привозять візочок із двома великими казанами.

– «Кому рибної юшки?»

І до цих чоловіків потягнулися люди. Вони роздавали гарячу їжу тим, хто цього потребував. Особливо важко було стареньким приготувати собі щось.  Ще тоді я помітила, що «рятувальники» зі всією душею відносяться до справи, яку самі обрали для себе у цій війні.

Пізніше, під час нашої зустрічі Олексій Лісін розповів, що сам з Харкова, у Бучі проживає вже три роки на вулиці Яблунській. Він згадував, як на власні очі бачив найперший бій у місті, що відбувся на вулиці Вокзальній, і саме тоді вирішив перейти жити до товариша у центр міста.

– Моя позиція, як громадянина України – залишатись і допомагати, – наголошує пан Олексій. – Я жодного разу не ночував у підвалі, але у стадії нервової напруги втратив сон та апетит. Не їв шість днів із-за загострення виразкової хвороби.

Із цими проблемами звернувся до Сергія Сахацького та Віктора Присяжнюка – лікарів, що під час окупації надавали лікарську допомогу у денному стаціонарі на вул. Пушкінській (розповідь про них опублікуємо згодом). Тоді ж Лісін домовився з ними, що буде готувати їжу для хворих і стареньких.

За покликанням і професією Олексій – кухар. Має кілька вищих освіт і досвід роботи на керівних посадах, а відтак – вміння організувати і втілити задумане.

– Спочатку я готував у себе вдома. Після того, як виключили газ, організував разом із дитячим табором “Лісовий театр” польову кухню, – згадує Лісін.

Як з’явилися «зелені коридори», Олексій Лісін не виїхав, і продовжив здійснювати свою місію, яку сам обрав.

У його команді були бучанці Тарас Самойленко і його дружина Тетяна Коршикова – працівники столичного підрозділу Державної служби з надзвичайних ситуацій, які теж вирішили, що у Бучі вони будуть більш корисними, і не евакуювалися.

Згодом до них приєдналася Ольга Зотова, жителька будинку № 104-б на вул. Києво-Мироцька. Після вибуху й пожежі у редакції «Бучанських новин», у якій розмістилися волонтери «Бучанської варти», вона залишилися без житла. Друзі поселили її у себе.

Разом вони зорганізувались на подвір’ї біля денного стаціонару. Знайшли усе потрібне, адже всі люди відгукувались і допомагали, приносили продукти, тощо, а кухарі вже готували різну смакоту. Не забували про стареньких, інвалідів. Їм носили по домівках, не зважаючи на кулі і снаряди.

Олексій розповідає, що коли закінчилися продукти, він звернувся до Бучанського міського голови Анатолія Федорука. Із бази КП “Продсервіс” їм видали м’ясо, рибу, інші продукти. А “Бучазеленбуд” дав електроінструмент, бензопили для підготовки дров.

– Для нас усіх це була важлива підтримка. Нас чули і по можливості у короткі строки реагували на наші потреби, – зауважує Олексій. – Ми варили борщ, рибну юшку, харчо, навіть качиний бульйон з грибами був.

Згадує, що іноді їжа пригорала – під час обстрілів ховалися у підвалі, а виходити, щоб зняти з вогню, було страшно. Тож доводилося готувати нове.

Під час окупації пересуватися містом було небезпечно. Тим паче перетинати трасу Київ-Ковель (Варшавку).

Та наші відважні кухарі щодня ходили одним і тим же маршрутом від Пушкінської до лікарні, що на вул. Енергетиків. Російські військові перевіряли їх роботу, і дали дозвіл на продовження. Головна їх умова була: не лікувати українських військових (нагадаємо, вони носили білі халати медиків).

Крім того, кухарі-волонтери допомогли евакуювати лежачих людей. Зробили собі прапор «червоного хреста», прикріпили його до інвалідної коляски, і так доставляли людей до лікарні, а звідти в автобуси чи швидкі під час «зелених коридорів» вивезли їх з окупованого міста.

Коли лікарі евакуйовувалися, кухарі взяли на себе ще одну місію – зберегти все у приміщенні денного стаціонару, і здійснили це. У стаціонарі залишилося багато продуктів, які туди приносили волонтери. Також із дозволу людей брали із квартир тих, хто виїхав з міста. Так змогли протриматися до звільнення Бучі.

Олексій із сумом згадує трагічну історію волонтерки Інни:

– Була гарна сонячна погода. Пам’ятаю, що ми розмовляли з Інною, а потім розійшлись продовжувати роботу. У цей час розпочався обстріл. Я побіг у підвал. Було страшно. Коли притихло, я вийшов з підвалу і побачив Інну, вже мертву. Її зачепило осколками. Разом з її чоловіком та сусідами поховали дівчину прямо біля будинку.

Війна принесла у наше прекрасне місто багато болі та страждань. Але є сильні люди, які змогли вистояти і зможуть відродити Україну. Велика шана і подяка!

Ірина Левченко, Ірина Паясь. Газета “Бучанські новини” № 10 від 19 травня 2022 року.