Як поєднується «Кадилак» і кози? Ця фермерка з Київщини робить крафтовий сир, береже своїх «дівчат» і руйнує стереотипи

Фермерка Анастасія Кириленко розвозить замовлення на особливій моделі «Кадилака» — таких у світі всього 2000. Люди дивуються: як поєднуються така машина й кози? Та все просто: Анастасія обожнює свою справу і хоче зруйнувати всі стереотипи про фермерів.

«Часто фермера уявляють як зачуханого селянина в брудних чоботах і з брудними руками, замученого та безрадісного. Це не так!» — вважає Анастасія і своїм прикладом показує, якими можуть бути українські фермери. 

Про перших кіз, евакуацію з села Блиставиця на Київщині й повернення до своїх «дівчат» Анастасія розповіла ШоТам.

«Ветеринарну операцію» провела в 10 років

У першому класі я завжди всім казала, що буду фермеркою. Я не зовсім розуміла, що це. У моєму дитячому уявленні фермер — це самодостатня, задоволена життям людина, якій всього вистачає і яка може ще й поділитися своїм благом з іншими людьми.  

Я народилася й виросла в Сумах, з 13 років жила в приватному будинку. Тварин ми не тримали, але в бабусі з дідусем було своє господарство. Пам’ятаю, як бабуся вранці доїла козу Мілку такої ж породи, як тепер мої кози — зааненської. Доїла й давала мені горня теплого молока з пінкою — дуже приємні спогади.

Я не одразу обрала ветеринарний фах, хоч мій прадід був ветеринаром, а я завжди дуже любила тварин. Свою першу «ветеринарну операцію» я провела ще в 10 років. У нас була кішка, біля хвоста в неї було багато ковтунців, шерсть зім’ялася і збилася. Усі сміялися, а я сказала, що допоможу їй, бо вона сама цього не зможе зробити, тож зрізала ковтунці та звільнила кішку від страждань. За цей вчинок мені купили баунті — це була моя перша нагорода. 

Я вчилася в хіміко-біологічному класі — все вело мене до професії лікаря. Але я зробила інакше — поїхала вчитися в Києві на економічному факультеті. Не можу сказати, що не бачила престижу у ветеринарному фаху, але мені здавалося, що економіст — це більш практично, і я зможу забезпечити себе. Тоді не було розуміння: якщо робиш те, що тобі подобається, можеш заробити і в 5 разів більше.

Але мені подобалося вчитися на економічному: я і захистила кандидатську, і викладала. Не скажу, що в попередньому житті я була незадоволена, проте саме тут, у козівництві, я знайшла рівновагу.

Перший сир і перші кози

Десь із 2017 року я займаюся зооволонтерством, рятую дуже багато собак. Саме ця любов до тварин і стала поштовхом, щоб задуматися над тим, чи правильно я взагалі живу і чому присвячую своє життя. Тварини — це найкращі, найчесніші, найщиріші друзі. Мабуть, з оцієї щирості, яку я від них відчуваю, все й почалося.

Після народження першого сина ми з чоловіком вирішили переїхати з Києва в область, у село Блиставиця, тож уже з 2019 року живемо тут.

Того ж року я вперше спробувала Бельпер Кнолле — маленький твердий козиний сир, і була надзвичайно вражена його смаком та ароматом. А ще більше тим, що його зробив мій друг власними руками з українського молока. Це для мене був взагалі інший світ — десь він існував, але мене в ньому не було. 

Тож ми купили в друга кіз і почали потрошку їх ростити. Це був перший локдаун у 2020 році, а в мене вже було двоє синів, і я подумала, що непогано було б мати власних тварин, власне молочко — а з нього й кефір, і йогурт, і сир. Щоб були свіжі продукти для дітей. А тоді з хобі це переросло у справу життя. 

Я забігла в козятник і сказала: «Дівчата, пробачте мене»

24 лютого ми прокинулись о 4 ранку, подивилися з чоловіком одне на одного й сказали: «Почалось». Я не хотіла виїжджати, але о 12 годині пролунав перший вибух, і в нас пропав інтернет та зв’язок. Ми не знали, що опинилися в самому епіцентрі подій (село, в якому живе сім’я, розташоване біля Гостомельського аеропорту — ред.). 

Пам’ятаю, ми стояли на вулиці, і я казала: «Три дні — і все пройде. Я знаю, що не може бути по-іншому». Та вже 25 лютого чоловік розбудив мене, бо на вулицю заїхали танки — цього звуку я ніколи не забуду. Треба було їхати. Я забігла в козятник і сказала: «Дівчата, пробачте мене». Я не могла їх нікуди забрати. Накидала їм сіна, а сусід приглядав, поки нас не було.

Ми з двома синами виїхали до Польщі, а чоловік повернувся до Києва. У нашому селі була окупація, і ми не знали, що там відбувається. Я просила лише одного: щоб були живі люди й тварини. А 5 квітня гуляла в парку, відкрила телефон і побачила, що наше село звільнили. Це було найбільше щастя, бо можна вже було їхати додому. Для мене дім — моє місце сили, ніде я не можу себе так класно відчувати.

Тож збиралася повертатись, а чоловік написав, що наша Но́ра народила двох дівчат.

Я так летіла додому! Їхала цілий день, навіть не зупинялася. Перше, що я зробила вдома — відкрила козятник і подивилася на своїх «дівчат».

Але виявилося, що народила Леся, і не дівчат, а хлопчиків. Чоловік усе переплутав, але те, що вони живі й здорові — це найбільше щастя.

Я так бігла доїти їх зранку як ніколи до того. Це навчило мене цінувати те, що є, і розуміти, що зараз таке життя, що за секунду чи годину цього може не бути, тож вирішила не зупинятися. Зареєструвала ФОП, тепер плачу податки та хочу робити все більше й більше. Уже коли я повернулася, люди почали замовляти сир. Це було дуже приємно, я відчувала підтримку — це не про гроші, це про цінність.

Кіз у мене небагато — 4 дойних, 1 маленька, 1 цап. У мене є одна працівниця, яка допомагає і з козами, і в сироварні. Вона навчила мене доїти тварин і приглядати за ними. З нами вона вже чотири роки. 

Зазвичай дою своїх дівчат сама двічі на день. Але роблю для себе вихідні, звісно — тоді віддаю кіз у руки помічниці. Та коли їду кудись відпочивати й рано не дою козу, то здається, що день уже йде не так. Це дуже дисциплінує: 365 днів на рік я на вулиці серед будь-якої погоди, і це прекрасно. Це і є життя.

Навчання в Україні та Швейцарії

Коли в мене з’явилися кози, я не вміла абсолютно нічого: ні доїти, ні правильно годувати, ні доглядати. Для мене це трохи було шоком. В інтернеті багато суперечливої інформації, а спеціалістів з великої та дрібної рогатої худоби було мало. 

Тож для того, щоб закрити свої потреби, я вирішила піти навчатися в Немішаєвський агротехнічний коледж на фельдшера ветеринарної медицини. У 2023 році закінчила. Мені потрібне було середовище, люди, які знають більше, ніж я, а не просто диплом. Тож саме на навчанні я дізналася багато корисного. Це все для того, щоб стати кращою, сучасною, класною фермеркою і сироваркою. Щоб мої кози жили краще, а молоко було смачнішим. 

Та я не зупиняюсь у пізнанні нового: цього року їздила у Швейцарію на навчання до української сироварки Тетяни Дядечко. Це допомогло вдосконалити рецепти, які використовувала до цього, і придумати щось нове. 

Цього року також була в Італії, на сирному фестивалі в місті Бра. Поїхала, щоб перейняти досвід. А мій висновок такий: рецепти сиру всі однакові, але він виходить у кожного різний. Це як борщ — набір продуктів один, а страва в усіх особлива. І це нормально, кожен щось своє додає. 

Жодний цапик, який тут народився, не був зарізаний

Я займаюся монопродуктом — це шевр, козиний кислоферментний сир. З цієї основи роблю й інші види сиру. Вигадала авторський рецепт намазки, також роблю сирні кульки в олії з в’яленими томатами. Методом спроб і помилок виводяться кращі рецепти. 

Мене настільки захопило козівництво, що я навіть зараз не можу опритомніти. Мені дуже подобається бачити, як ростуть мої кози, як народжуються, живуть. Усе, що я роблю у фермерстві, я роблю для покращення рівня та якості життя тварин. Можливо, десь це суперечить економічним показникам, але я роблю так, щоб мені було з цим легко жити.

Жодне козеня, жоден цапик, який тут народився, не був зарізаний.

Я кожному знайшла новий дім у Харківській, Полтавській, Миколаївській чи Одеській області. Я знаю, де і як живе кожен з них. Це не просто тварина, це як моя дитина якоюсь мірою. Коли ти бачиш, як воно народжується, як росте, робить перші кроки, пробує нову їжу — це чудо. 

А сир, мабуть, був другорядним, але тепер не менш важливим. Це мій спосіб турботи про людей, і я розумію свою відповідальність перед ними. Адже важливо мати гарну сировину, чисте та якісне молоко, і воно починається з утримання, годівлі, ветеринарного супроводу.

Моя філософія така — я не просто фермерка, а й просвітниця

Хочу руйнувати стереотипи про фермерів. Я, наприклад, деколи розвожу замовлення на своїй машині — «Кадилаку». Таких авто всього 2000 у світі, їх уже зняли з виробництва. Ми з чоловіком хотіли іншу машину, але, сівши в цю, я вже не змогла відмовитися від неї — люблю красиві речі. У ній я й сир привожу людям, буває, і зерно везу. Мені дуже подобається дивитися на обличчя людей, коли вони бачать, що доставка в нас теж люксова.

Адже часто фермера уявляють як зачуханого селянина в брудних чоботах і з брудними руками, замученого та нежиттєрадісного. Це не так! Ми віримо у власний розквіт і плекаємо своє. Покажіть мені італійця, який не любить моцарелу. Їх немає! Покажіть мені швейцарця, який не буде розказувати про раклет чи бельпери. 

У них є рух slow food: вони спочатку їдять місцеву продукцію, а вже потім, якщо не вистачить чогось, ідуть до інших фермерів. Цей рух є і в Україні, я також його популяризую. Не завжди результат моєї діяльності — це покупка моїх сирів. Якщо людина зацікавилася крафтом і навіть не зараз, а за якийсь час купить український крафтовий сир — теж потужний результат для мене.

Щодо козиного сиру є багато стереотипів: що він несмачний чи має неприємний запах. Та я доводжу, що все це не так. 

Іноді кажу, що підробляю психологом, бо коли на ярмарках люди підходять пробувати козиний сир, то одразу міняються в обличчі.

Вони розповідають про травматичний досвід як бабуся змушувала пити молоко. Такий біль в очах! А я кажу: «Йдіть сюди, я вам зараз покажу меджик». Даю свій сир, людина куштує і каже, що запаху неприємного зовсім нема. Звісно!

Бо в мене все серйозно: є правильна гігієна та годівля. З квітня 2023 ми дотримуємося сформованих остаточно гігієнічних вимог, які затверджені Кабміном як один з кроків наближення до стандартів ЄС. 

Я завжди розповідаю про користь сиру, що його можна їсти тим, у кого непереносимість лактози, бо молекула білка в ньому набагато менша, ніж у коров’ячому молоці. Моя філософія така: я не просто фермерка, а й просвітниця. Тож хочу виховати свого споживача, навчити, пояснити. Це не просто доїти козу й робити сир — це набагато більше.

Хочу зробити мультиферму: там будуть кури, качечки, молочні вівці й корівка

Чому сирне ательє? Знаєте, колись Агата Крісті казала, що всі її історії вона придумувала, коли їй було нудно і вона мила посуд. Так і в мене. Якось я мила підлогу й придумала, що наша справа має називатися саме «сирне ательє», бо це найкраще описує те, що ми робимо. Ательє — це про індивідуальність, про те, що можна «підігнати» під людину. Я можу змінити щось у сирі, дати іншу посипку, наприклад, щоб споживач був задоволений. 

Здебільшого продаю сир через інстаграм, також є магазин в Ірпені з моєю продукцією. У планах співпраця з львівським магазином та однією великою мережею (якраз ведемо переговори). 

Плани в мене грандіозні. Дуже хочу зробити мультиферму: там будуть і кури, і качечки, і молочні вівці, і, може, корівка маленька. Ми вже купили землю під ферму, і вже десь навесні будемо переїжджати й організовувати простір.

Мрію про будиночки, щоб туди приїжджали люди і могли відпочити від думок і галасу. Можна організувати і трудотерапію, бо є великий інтерес. Мені часто телефонують незнайомі люди і кажуть, що хочуть просто попрацювати у нас безкоштовно. Бо українці у стресі зараз і це складно переживати, постійно втрачати, жити в страху. Ми балансуємо між життям і смертю. Тож дати цю можливість — побути з твариною, погодувати її, попрацювати — це класний спосіб реабілітації. Отака моя мрія.

Авторка: Олеся Богдан