Згадки про війну ветерана Якова Сергійовича Цушка (ВІДЕО)

Незважаючи ні на що вони йшли в атаку

Сьогодні, у День пам’яті та примирення згадаємо своїх дідусів та їхніх товаришів – ветеранів, що здобували для нас, своїх нащадків, можливість жити у вільному світі. Нехай ті страшні дні вже так далеко від нас, але вони були, це наша історія, це фундамент нашого сучасного життя.

Важко уявити, через що довелося пройти мільйонам людей, що брали участь у тій кривавій, страшній війні, але, на жаль, вже нова рана пече сьогоднішньому поколінню. Схід України палає вогнем смутку та загибелі і, віддаючи шану всім Героям, ми сьогодні збираємо згадки про Другу світову війну, яка була насичена історичними подіями, фактами та фронтовими історіями, знайомлячись з якими, поринаєш у вир подій.

Спогади

Дев’ятнадцятирічного Якова призвали на фронт у березні 1944 року. За час війни він пройшов Румунію, Болгарію та Угорщину.

– Під час відступу німців я потрапив у полон. Німці гнали людей поперед себе, але сталось так, що налетіли наші літаки і охорона відступила. Скориставшись цією ситуацією, ми всі повтікали. Я вирушив додому, а на наступний день прийшов солдат і питає: чому ти сидиш у хаті?

Якову дали пів години на збори та забрали до батальйону, який саме тоді формували у їхньому селі. Їх, хлопців із села, відправили на невизволену на той час територію України.

– Отримали наказ взяти сопку. Пішли ми у наступ і напоролись на мінне поле. Багато хлопців підірвались, – із сумом згадує Яків Сергійович. – Ми почали відступати. Але згори знову наказ – незважаючи ні на що, йти в атаку. Пройшли частину дуже обережно, але потім с криком Ура!!!  ми кинулись у наступ. Я впав і підірвався на міні.

Хлопчині ранило ліве плече, він пролежав майже чотири місяці у госпіталях. 30 січня 1944 році його виписали і направили в роту охорони, в якій він прослужив ще рік до того, як його демобілізували 6 грудня1945 року.

Після війни Яків Сергійович жив у Миколаївській області в рідному селі і працював у швейній майстерні. Нині він проживає разом з дітьми в Бучі.

Згадуючи день перемоги, чоловік розповідає, що зустрів його у Новоросійську.

–  9 травня всі паровози та кораблі в місті ввімкнули сирени, і ми подумали, що напала Турція, і неабияк злякались. Але виявилось, що то був день перемоги, якого ми так довго всі чекали.

Спогади місцевої жительки Лесі Ушакової про страшні роки війни можна прочитати у матеріалі «Смерть однієї людини – це трагедія. А коли мільйони…»