«Смерть однієї людини – це трагедія. А коли мільйони…» Спогади місцевої жительки Лесі Ушакової про страшні роки війни

Пам’ять… Це не просто частина історії. Пам’ять – це наша совість, біль, наша гордість. Пам’ять наших дідів, батьків і старших братів, пам’ять вічно молодих солдатів і офіцерів, що мужньо боролися з ворогом і перемогли, пам’ять тих, хто поліг смертю хоробрих, пам’ять всіх, чиї серця обпалила Друга світова війна. Страшна війна минулого століття, пекуча рана, яка болить досі чи не в кожній родині України.

Ця війна залишила тяжкі спогади у серці. Попри велику кількість прожитих років, згадувати про неї все одно важко усім, хто пережив її. В спогадах Лесі Петрівни Ушакової про дитинство і юність є і радість, і туга, адже вони пов’язані зі страшним словом «війна».

Поспілкувавшись з нею, ми зрозуміли наскільки важко осягнути той біль, який жінка пронесла все своє життя.

Зараз вона живе в Бучі, а дитинство дівчинки минуло в селі Вороньківка Київської області, де Леся Петрівна народилася 1 травня 1930 року. Це село розташоване поруч із нинішньою межею Бучанської об’єднаної територіальної громади. Біля Луб’янки, Гаврилівки і Тарасівщини. Її батьки теж були місцевими.

Того страшного дня, коли розпочалась війна, 11-річна Леся була разом з бабусею, а батьки працювали в Києві.

– Пам’ятаю, як на початку війни в місцевому кінотеатрі дивилась фільм про льотчиків. І саме тоді ми почули, як в село в’їхали розвідники фашистів. Ось так і дізналась, що розпочалась війна.

Чоловіків у селі майже не було – їх забрали на фронт. Пішов воювати і батько Лесі Ушакової.

– Після оголошення війни на другий день батько пішов воювати на фронт проти німців, які саме наступали. Під Києвом тоді відбувся бій і, на превеликий жаль, наші війська були розгромлені. Тисячі хлопців потрапили в полон, і мій тато разом із ними. Коли всіх полонених відправляли у концтабір, йому вдалося втекти. Через деякий час батько розшукав партизанів і залишився з ними уже до того часу, коли наші війська почали визволяти Київщину в 1943 році.

На війні батько Лесі Петрівни отримав важкі поранення, і його відправили на лікування у Ворзель, який на той момент був потужною санаторно-курортною базою, де на час війни зробили госпіталі для поранених.

– Мій батько був партійцем, як і багато інших. Про це всі знали, тоді це було звично. Тому коли фашисти захопили село, зрадники склали список усіх місцевих жителів, котрих, на їхню думку, потрібно було розстріляти. Тата записали  першим номером в тому списку, але в цей час він уже був партизаном у Луб’янських лісах. І залишився живим.

– Важко було жити поряд з фашистами?

– Звичайно. Хоча я була ще дитиною і багато чого не знала. Згадую випадок, коли фашисти вже прийшли в село. Ми діти гралися біля лісу. Подруга побачила щось біля дерев, придивилася й закричала: «Дивись, там рука!»

Виявилось, що частину місцевих жителів розстріляли і залишили там. Це було страшно, і це я запам’ятала на все життя. Загалом, усе пригадується. Багато було хорошого, і багато було поганого.

– Як Ви дізнались, що війна закінчилась?

– Пам’ятаю, що 6 листопада 1943 року через наш город пробіг військовий, який ніс станковий кулемет. Від цього чоловіка я дізналась, що наші війська почали наступ та вивільняють територію Києва від загарбників. Пройшло ще багато часу, і наші війська отримали перемогу. Звісно, всі дуже зраділи довгоочікуваній новині, адже перемогли  фашизм.

У тринадцять років Леся Ушакова пішла тільки в п’ятий клас.  Поки німці тримали облогу, ніхто не вчився, школи не працювали. Сьомий клас вона закінчила у Вороньківці, восьмий – в Ірпені, а випустилась зі школи у Ворзелі. Згодом вступила у київський виш.

Учитель історії за освітою, Леся Петрівна все життя присвятила навчанню дітей. Одружившись з військовим льотчиком, вона багато разів переїжджала, працюючи в різних куточках України та союзу. Тридцять років разом з чоловіком прожили в Кишеневі. Через деякий час після його смерті вийшла на пенсію і повернулась до Бучі.

І хоча нещодавно Лесі Петрівні виповнилося 90 років, вона добре пам’ятає і війну, і переймається сучасними подіями на українському Донбасі.

– Лесю Петрівно, що для Вас означає 9 травня?

– Це велике свято. Для мого чоловіка це взагалі був найважливіший день в житті. І я, і мої рідні у цей день згадують ті страшні роки. Мільйони людей забрала війна. Це важко усвідомити. Смерть однієї людини – це трагедія. А коли мільйони…