Поезія її душі. Інтерв’ю з поетесою Аллою Шаламай
Для того, щоб більше дізнатися про життєвий шлях і творчий здобуток Алли Шаламай, про мрію випустити першу збірку та про те, як поетеса пише свої вірші, «БН» вирішили зустрітися з нею та про все розпитати.
Алла Михайлівна родом з Бучі, але більшу частину свого життя мешкає в селі Раківка Бучанської громади. Кожен, хто знає жінку, скаже вам: «Це людина, яка ніби говорить віршами».
–Чи вабила вас писемність у юному віці, Алло Михайлівно? Адже саме у дітей надзвичайно розвинена фантазія.
– Мої шкільні твори вчителі хвалили. Пам’ятаю, що писала дуже багато десь з дев’яти років. Дорогою до школи я прямо в автобусі дівчатам вірші складала. Але згодом здобула іншу освіту і все трудове життя працювала бухгалтером.
Алла Михайлівна розповідає, що на роботі зустріла майбутнього чоловіка і закохалась. Вони працювали все життя разом, ніколи не сварились і були дуже щасливі.
– Це було справжнє кохання,– продовжує розповідь поетеса.
На жаль, чоловіка вже немає на цьому світі, але пані Алла не сама, тому що в неї є дві чудові доньки, яких жінка просто обожнює, та четверо онуків.
Її життя було насичене, тож був час, коли поетеса покинула творчість, менше писала, а іноді взагалі нічого не віршувалось.
–Але одного дня все повернулось. Я стояла на автобусній зупинці, повз їхала колона машин, які перевозили худобу. Я дивилась… і помітила в кабіні жінку в червоній хустині. Відразу написала наступні рядки:
Вервечка машин, дим, пилюка стовпом
Корови ревуть на машинах,
Потомлені люди, кудись їх везуть,
Потіють в гарячих кабінах…
Це був 1986 рік, уже після трагедії на Чорнобильській АЕС. Потім жінка почала дуже багато писати. Друкувалась у газеті «Вишгород» та була там нештатним кореспондентом.
Плинув час, у країні почались важкі часи. Алла Михайлівна пройшла весь Майдан, писала там свої твори. Ці вражаючі події пробудили в поетесі ще більшу жагу до письма. Багато людей заслуховувались віршами Алли Михайлівни, а вона їм їх дарувала.
Письменниця розповідає, що помітила, як саме трагічні та важкі моменти у житті надихають до творчості.
– Я дуже багато пишу саме тоді. Напевно, у душі, де багато болі, прориваються слова. Не можливо це пояснити, але саме так і відбувається.
Біля свого ліжка жінка завжди тримає папір та ручку, тому що вірші часто приходять уночі. А якщо їх не записати, то заснути вона не може.
Наразі поетеса має у своєму доробку багато віршів, тож дуже мріє видати власну збірку.
–З допомогою хороших людей я, можливо, зможу це здійснити.
Жінка вже на пенсії, але мрії не полишають її, і це дає поетесі наснагу на подальшу творчість.
– Зараз працюю та сортую все, що написала та зберегла. У моїй збірці будуть теми лірики, гумору, патріотизму та присвята. Ще на мої вірші вже є чотири пісні в Синяку.
– Які письменники вам подобалися? Хто ваш кумир?
– Саме кумирів я не маю, але деяких письменників обожнюю. Дуже ціную творчість Тараса Шевченка та Ліни Костенко. Глибоко поважаю Лесю Українку за мученицьке життя, безстрашність. Зраз таке життя, що повинна звучати правда, хоча б у творчості поетів. Щоб люди, читаючи, надихались та жили щасливо.
– Чи бувають у вас часи, коли не пишеться?
– Звичайно, у кожного бувають періоди занепаду духу. Були і в мене депресії, коли здавалось, що все дарма і мої вірші, і все, що я роблю, нікому не потрібно.
– На вашу думку, поетами народжуються чи стають? Це результат натхнення чи результат кропіткої праці?
–І те, й інше. Звісно ж, якщо ти поет за покликанням, тоді творчий шлях не доводиться обирати, тому що вибір за тебе зробила доля. Вірші часто приходять в гості так, наче кимось продиктовані, лише встигай записувати. А іноді буває, що дуже довго не можеш підібрати потрібного слова, тоді варто відкласти вірш на деякий період, прийде час і він допишеться.
– Що б ви порадили молоді, яка тільки розпочинає свій творчий шлях?
–Молода людина повинна слухати своє серце. Воно вкаже на покликання. Коли людина пише, то трудиться її душа і духовно росте. Це похвальне заняття.
–Алло Михайлівно, читаючи ваші вірші, я дуже захопилася вашою манерою написання. Мені, як читачу, хотілося читати знову й знову, не могла відірватися.
– Дякую, Ірино, за щирі слова. Тільки творчість врятує нас і світ. А наразі я мрію лише про мир в Україні, а ще щоб усім було тепло в їхніх домівках та не самотньо.
Допоки є у мене час
Допоки є у мене час,
Допоки люблять мене діти,
Допоки я пишу для вас.
Я буду жити, буду жити.
Ще зорі падають мені
Так легкосяйно на долоні.
Хоча й зима уже мете
Снігами сивими на скроні.
Допоки ходиться мені,
По цій землі буду ходити.
Допоки бачу білий світ,
Не буду Бога я гнівити.
Допоки є у мене час,
Прожитим дням буду радіти.
По совісті, по правді жити,
Душею й серцем не кривити.
Допоки любиться мені,
Моя душа тепло дарує.
У серці пісня ще живе
І душу зболену лікує.
Алла Шаламай
