Петро Мазін — захисник Бучі, доброволець, батько Героя (фото)

Петро Мазін — полковник запасу, ветеран, захисник Бучі — один із них. Разом із дружиною Оленою Борисівною, теж військовою у відставці, вони пережили окупацію рідного міста. А ще вони втратили сина. Підполковник Сергій Мазін загинув, захищаючи небо України. Але перш ніж розповісти про сина, варто почути про батька, який не втік, коли на Бучу рухалася бронеколона.

«Думок збиратися не було» – Петро Мазін

Ранок 24 лютого 2022 року Петро та Олена Мазіни зустріли так само, як і тисячі українців. Несподівано постукав сусід: «Прокидайтеся, почалася війна». З вікна їхньої квартири відкривався вид на Гостомельський аеропорт, і вони на власні очі бачили, як ворожі вертольоти йдуть на ціль.

«Збиратися, їхати — у нас таких думок не було. Треба було щось робити», — каже Петро Краснославович.

Як офіцер запасу він одразу вирушив до військкомату. Відмова за віком його не зупинила. Він прийшов до Бучанської варти — об’єднання ветеранів — і став до лав захисників міста. Тієї ж миті зателефонував синові в Одесу. Сергій заспокоїв, що всі вийшли на запасні позиції завчасно, ворожий удар ліг по порожніх місцях, а о четвертій ранку зенітники вже збивали перші ворожі літаки і вертольоти.

Бій 27 лютого: двадцять проти батальйону

Головні події розпочалися 27 лютого, коли окупаційні колони увійшли в Бучу. Перший бій відбувся близько 7:15-7:20. Назустріч колоні з 50-60 броньованих машин — приблизно батальйон, це близько тисячі вояків — вийшло менше двадцяти добровольців. Із мінімальною кількістю зброї.

«Якщо зараз проаналізувати ті події, то це авантюризм. Але люди вийшли захищати своє місто», — згадує Петро Мазін.

Серед захисників були також переселенці з Донбасу, які вже пройшли окупацію 2014 року й знали, чого очікувати. Один з них, пробігаючи повз Петра, вигукнув з гірким гумором: «За що мені таке покарання? У 14-му в Донецьку те саме, тепер тут».

Зброю здобували, як могли. Частину взяли у військкоматі, частину підібрали 25 лютого біля розбомбленої колони. Одну броньовану машину спалили пляшками із запальною сумішшю, кинутими із-за паркану. Один із героїв тих годин — Їжак (Микола Волков, інтерв’ю з ним опубліковано в газеті №15 від 11 квітня 2024) — першим пострілом з гранатомета підбив понтон, другим — БМП. Колону зупинили. Ненадовго, але зупинили.

Окупанти відтягнули підбиту техніку й рушили далі вниз по Вокзальній. Близько 11-12 години вони поверталися назад, і захисники зустріли їх знову, залатавши рани і поповнивши боєзапас. Так минуло 27 лютого.

 Серед захисників Бучі в ті дні були люди з неймовірною стійкістю духу:

Володимир Ковальський — без обох ніг, на протезах — вимагав, щоб його взяли в оборону. Він загинув у тому ж бою 27 лютого.

Юрій Обиден — військовий запасу зі зламаною ногою після лижної травми — прийшов на милицях і став на захист міста.

Їхні імена — частина правди про ті дні.

Останні дні оборони. Виїзд. Повернення

3 березня, коли ворог зайшов із Ворзеля, добровольці зайняли оборону на Новому шосе, біля підземного переходу — мішки з піском, барикади. Але окупанти встановили броньовані машини біля Епіцентру й почали прострілювати вулицю з артилерії. Дістати їх не було чим.

«Говорю: все, хлопці, розходимося. Кацапи зайшли в місто. Не було сенсу далі чинити спротив, було б багато жертв серед наших, а це нікому не треба».

Наступного дня окупанти прийшли до Петра додому, шукали його. Врятувала випадковість: новий будинок без номерів на квартирах, зайшли до сусідів.

«Я дивлюся у дверне вічко, думаю, зараз все. Капець. Прийшли за мною».

Сусіди переховували його по черзі. 9 березня разом із першою гуманітарною колоною Петро вивіз родину до Хмельницького. А сам повернувся в Київ, щоб створити Бучанське добровольче формування територіальної громади (ДФТГ).

Добровольче формування: місто під контролем

Зібрав по телефону всіх хлопців. На заклик відгукнулося близько п’ятдесяти людей. Коли Буча була деокупована, ДФТГ увійшло в місто разом із першими військами.

Роботи вистачало. Окупанти залишили після себе озброєні банди в лісах, селах і в самому місті. Добровольці наводили порядок: затримували, передавали поліції та СБУ. Працював фільтраційний центр. Також охороняли інфраструктуру.

«Взяли місто під контроль, бо поліції просто не вистачало».

Зустріч на барикадах: Віталій Кривенко

Серед тих, хто став поруч у ті дні, був Віталій Віталійович Кривенко — давній бойовий товариш Петра ще по службі в Харкові, де обидва служили в одній бригаді. Після звільнення з армії капітан Кривенко оселився у Лісовій Бучі, заснував компанію, займався суднобудуванням у Феодосії. Коли почалася війна, все кинув, перереєстрував фірму на неокупованій території.

Вони не бачилися майже п’ятнадцять років. І раптом зустрілися на барикадах. «Дивлюся, Віталік стоїть. Кілька днів ми з ним разом, як кажуть, воювали».

Дружину і трьох дітей він заздалегідь відправив до Німеччини, а сам залишився боронити місто. 5 березня Віталій Кривенко загинув на вулиці Тарасівській, їх розстріляли з БМП. Командир протидиверсійної групи Віталій Кривенко посмертно нагороджений медаллю «Захисник Батьківщини». Петро досі говорить про нього тихо і тепло: «Дуже хороший хлопець був».

Син Сергій: «Він не вагався»

Сергій Петрович Мазін народився 15 грудня 1985 року в місті Олешки на Херсонщині. Змалку був слухняний, добрий, старанний. Учителька, за словами мами Олени Борисівни, особисто просила батьків віддати хлопчика до школи раніше, щоб він навчався саме в неї.

У 16 років, одразу після школи, Сергій вступив до Харківського національного університету Повітряних сил на факультет зенітних ракетних військ. Служив у 160-й зенітно-ракетній Одеській бригаді, пройшов шлях від лейтенанта до командира дивізіону. Повномасштабне вторгнення зустрів на цій посаді.

Змалку любив бокс і став чемпіоном України серед юніорів наприкінці 1990-х. Грав у футбол разом з офіцерами ще школярем. Ці спогади живуть у серцях багатьох людей, які знали його тоді.

«Він дуже пишався, що його частині надали почесну відзнаку за мужність і відвагу. Це було ввечері 15 червня. А через 24 години його не стало».

16 червня 2022 року під час відбиття авіаційного нальоту на Суми ракета, випущена з літака, що зайшов з боку Білорусі з тилу, вбила чотирьох офіцерів одночасно. Наймолодшому з них було 20 років. Бій вони виграли, небо Сум того дня вистояло. Але ціна була непідйомна.

Рід, що не здається

У родині Мазіних — покоління військових. Прадід — полковник із кубанських козаків, розстріляний у 1930-х. Дід — єсаул, така ж доля. Петро — полковник. Сергій — підполковник. І онук від старшого сина, який навчається зараз на другому курсі того ж Харківського університету Повітряних сил на тому ж факультеті зенітних ракетних військ.

«У нас в роду всі військові. Принцип по життю: захищати Батьківщину», — каже Петро Мазін.

Після загибелі Сергія залишилися дружина — бойовий медик, яка воювала пліч-о-пліч з ним, жила в тій самій машині на передовій, і син, який зараз навчається в десятому класі в Києві. Онук Петра та Олени. Ще одне покоління роду Мазіних.

Пам’ять, викарбувана в камені та назвах

У Бучі 8 травня 2024 року на будинку на вулиці Ярослава Мудрого, 10/5 відкрито меморіальну дошку Сергію Петровичу Мазіну. На церемонію прибули рідні, підлеглі з Одеської області, представники міської влади.

Секретар Бучанської міської ради Тарас Шаправський сказав тоді: «Ворог вторгся в нашу Україну, і Сергій Петрович, як справжній офіцер, справжній чоловік, став на захист України».

Посмертно Сергія Мазіна нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Рішенням сесії Бучанської міської ради на його честь названо вулицю в місті. Авангардська міська рада Одеської області, де дислокувалася його частина, присвоїла йому звання Почесного громадянина посмертно. У самому Авангарді та в селищі Терешківка на Сумщині, де загинули чотири офіцери, встановлено пам’ятники. Гроші на монумент у Терешківці зібрали самі жителі за те, що хлопці захищали їх.

Сергій Мазін похований на Алеї Героїв у Бучі. Буча пам’ятає. Буча не забуде.

Матеріал підготовлено за розповідями Петра Краснославовича та Олени Борисівни Мазін. Фото надані родиною Мазін.

Записала Ірина Левченко

Газета “Бучанські новини” № 19 від 7 травня 2026 року.