Дмитро Гапченко з Бучі: «Ми стали сильніші за цей час» (ФОТО)

Керуючий справами у Бучанській міській раді Дмитро Гапченко один із тих, хто допомагав бучанцям під час окупації.

Ворожі солдати, танки, БТР-и на вулицях. Розстріляні машини, вбиті люди… Холод, відсутність світла, води… Та місто продовжувало жити, попри небезпеку та інші проблеми. І пан Гапченко був одним із тих, хто допомагав людям вижити.

БН поспілкувались з ним, щоб дізнатись, як саме організовували роботу в БМР у перші дні війни і згодом, про дії російських військових та полон, в який він потрапив.

Після початку повномасштабної агресії рф в Україну 24 лютого Бучанська міська рада працювала вже не у звичайному режимі, розповідає керуючий справами. На місці були Бучанський міський голова Анатолій Федорук, його заступник Сергій Шепетько, секретар ради Тарас Шаправський, частина співробітників, які не евакуювалися. І почав діяти ситуативний центр для допомоги жителям громади в цей скрутний час.

27 лютого, коли відбувся перший важкий бій у Бучі (саме тоді на вулиці Вокзальній залишилася розбита ворожа техніка), вони всі були на робочому місці і через камери відеоспостереження бачили російські БТРи і танки, що стріляли в рідному місті. Дмитро згадує, як один із танків стріляв у їхньому напрямку. А потім зрозуміли, що не по адмінбудівлі, а в бік Храму Святого Апостола Андрія Первозваного. Зараз на білих стінах будівлі добре видно сліди від ворожих куль.

Організація колцентру попри всі проблеми

«Така робота тривала, доки російські війська не зайшли у місто, – згадує пан Дмитро. – Тоді зник стаціонарний зв’язок».

Постало питання, як продовжити роботу колцентру без зв’язку. Вирішили дати інформацію про мобільний номер телефону і вказати особистий номер керуючого справами. Згодом додали ще кілька мобільних телефонів працівників.

Керуючий зазначає, що після 27 лютого до міської ради прийшло багато охочих допомогти. У першу чергу – працівники міської ради, які не виїхали. Операторами колцентру були економіст Тетяна Ліпінська, бухгалтери Лариса Правдива і Юлія Гасій, Світлана Грицаєнко з відділу надзвичайних ситуацій. Пізніше до них долучилися волонтери та інші співробітники, які всі разом допомагали роботі колцентру. Таким чином змогли організувати для спілкування з людьми вісім операторів «гарячої лінії», які не лише відповідали на численні запитання, а й направляли куди необхідно волонтерів. Люди запитували не тільки де знайти їжу, ліки, де набрати води, а навіть, як діяти, як жити у такій складній ситуації. Операторам колцентру доводилося бути ще і психологами. Також жителі цікавилися гуманітарними коридорами.

«Для нас це була нова робота, адже з’явилися нові виклики. У тих, хто залишився у місті, було дуже багато проблем: відсутність світла, газу, води. Бо рашисти знищили в першу чергу інфраструктуру міста. Не працювали магазини, аптеки. Звичайно, з усіма цими проблемами зверталися до міської ради».

Керівництво міста організувало у міській раді видачу продуктів та ліків усім, хто потребував.

Поставки продуктів і хліба стали неможливими. Міський голова Анатолій Федорук звернувся до фахівців, які вміють пекти хліб, і було організовано випікання головної страви для всіх українців. Також змогли доставити продукти. Тоді ж організували адресні доставки тим, хто не міг дійти до приміщення ради. У цьому дуже допомагали волонтери. Крім того, працювала соціальна служба на чолі з керівницею Управління соцполітики Іриною Пасічною, співробітники якої разом із водіями возили продукти і ліки своїм підопічним.

«З нами працював і Юрко, син Руслана Нечипоренка, чия історія облетіла світ. Це саме той хлопчина, якого поранили російські військові в Лісовій Бучі, коли він з батьком їхав по ліки. Йому пощастило вижити. А батька застрелили», – згадує пан Гапченко.

Співробітники, які 3 березня не пішли додому засвітла, вже ночували у бомбосховищах. А вдень – працювали далі. У той же час усі ліки, які були у гуманітарному штабі в міській раді, перенесли у лікарню. А згодом і самі там продовжили працювати, коли місто повністю окупували російські військові.

Кожного дня Дмитро з колегами розносив їжу та ліки стареньким і немічним. Звичайно, куди можна було дістатися в окупованому місті. Також у лікарні можна було зарядити мобільні телефони,  інколи включали генератор.

Після першої евакуації

9 березня оголосили про перший гуманітарний коридор, який не відбувся у повному обсязі. Автобуси, котрі мали забрати людей, рашисти не пропустили. Але місцеві жителі на власному автотранспорті почали виїжджати.

З першою хвилею евакуації – 10-13 березня – більшість волонтерів теж поїхала з Бучі. Дмитро залишився і працював. Більшість часу не мав зв’язку, як і всі у місті. Це дуже заважало. Згадує, що зазвичай лише смс приходили.

Згуртованість людей в окупації

Було багато дзвінків на «гарячі номери» від людей, які не могли знайти своїх рідних. У більшості, особливо осіб похилого віку, розрядилися телефони, чи не мали зв’язку. Ми, наприклад, могли піднятися на верхні поверхи, щоб ловити зв’язок. А стареньким це було важко. Тож на прохання родичів, коли мали можливість, намагалися дістатися до тих, кого вони розшукували. І що приємно, зазвичай виявлялося, що стареньких людей брали під опіку їхні сусіди. Люди згуртувалися і допомагали один одному, чим могли.

«Дуже вдячний за роботу Людмилі Скакаловій – медичному працівнику, яка разом зі своєю мамою була всю окупацію у лікарні, шукала і видавала людям ліки. Ще Ользі Андрущак, яка займалась гуманітарною допомогою у медзакладі разом з іншими волонтерами», –  каже Дмитро.

Пересуватись містом було дуже небезпечно. Це, напевне, було найважче в окупації.

«Ми це відчули буквально з перших днів, коли наші волонтери, що доставляли ліки, потрапили під обстріл. Вони тоді вижили, але з мікрорайону Яблунська три дні до нас добиралися, – згадує пан Гапченко. – Це був саме час, як окупанти там оселялися у будинках, заходили на території підприємств, садиб, прострілювали вулиці. Вбивали людей серед білого дня, які у цивільному йшли з баклажками по воду, за продуктами чи ліками».

Крім того, російські військові не дозволяли забирати тіла. Після звільнення міста ми побачили, скільки померлих на вулицях. Наприклад, лише біля «Пасажу» Дмитро нарахував п’ять убитих мирних людей, які там пролежали тривалий час.

«Ризикуючи власним життям, працювали хлопці-волонтери, які забирали вантаж-200. Це Сергій Матюк, Артем Михайлов і Владислав Мінченко. Їм інколи дозволяли проїхати, щоб забрати тіла. Та не завжди. Наприклад, у третю декаду березня, коли вони під’їжджали до «Пасажу», де був блок-пост рашистів, їхній автомобіль розстріляли. Хлопцям пощастило, вони виявилися неушкодженими, а машина вже їздити не могла. Так солдати показували, що не можна робити».

Керуючий справами розповідає, що хлопці на свій страх і ризик все ж їздили містом, збирали померлих, де було можна і ховали їх.

Операція з порятунку Фурси

Заступник головного лікаря Бучанського центру первинної медико-санітарної допомоги Олександр Фурса залишився у місті й був поранений. Він потребував термінової госпіталізації, та пересуватися містом тоді не можна було. Саме чоловіки з «вантажу-200» поїхали під обстрілами, привезли його в лікарню. А згодом, за два дні першим «зеленим коридором» пораненого вивезли з окупованого міста. І пану Олександру нарешті надали медичну допомогу в повному обсязі. Він довго лікувався.

Під час окупації більшість районів міста були дуже небезпечними. Навіть траплялися випадки, що люди зникали. Згадує, як прийшла жіночка і розповіла, що син пішов і пропав. Лише після деокупації доля більшості цих людей стала відомою. На жаль, майже всіх рашисти вбили.

Дмитро Гапченко згадує, що куди вони з волонтерами могли дістатись,  йшли, несли їжу та ліки людям. Але ж не через всі блок-пости російські солдати пускали. Деякий час на свій страх і ризик у небезпечні райони возили продукти і медикаменти хлопці на машині «вантаж-200». Та згодом це стало дуже ризиковано.

Полон

Ми щодня очікували «зелених коридорів», адже зв’язку не було, щоб мати точну інформацію. Тож приходили до міської ради, щоб розвантажувати гуманітарку. Чи надати комусь допомогу.

15 березня відбулося «захоплення» російськими солдатами приміщення ради. Вони кричали, перевірили все й пішли. Але за ними прийшла друга група рашистів, що перелізла через паркан.

Шість чоловіків – Дмитра Гапченка, Сергія Татарчука, Леоніда Черкаського, Миколу Цигана, Анатолія Ющенка, Володимира Уманця –  працівників ради, охоронців і волонтерів вони взяли у полон. Поставили до стінки, зав’язали їм руки й очі, погрожували, запитували про зброю. У цей час повідкривали всі гаражі, підігнали вантажний автомобіль і перенесли у нього  всі продукти, що ще були в міській раді. Потім підірвали технічну будівлю.

Орки повели полонених у двір будинку № 16 на вул. Нове шосе. Там вони до пізньої ночі чекали «капітана», що мав їх допитувати. Загалом там у полоні перебувало близько 15 людей.

Дмитро з волонтерами чув, як окупанти говорили між собою, що потрібно їх вивезти в ліс і… Але на щастя «капітан» не приїхав, а тим військовим, які їх тримали, вони були не цікаві. Після дев’ятої вечора полонених вирішили відпустити, але Дмитро і його колеги розуміли, що йти ввечері вулицями – це стати мішенню для снайперів. Коли вони про це сказали окупантам, ті вирішили загнати їх у підвал, де розв’язали руки, а самі пішли.

Звичайно, сидіти там і чекати смерті теж було лячно. І вже вранці вони  вирішили йти. Так, обережними перебіжками між будинками, дістались до  домівок. Дмитро взяв речі і перейшов жити в інше місце, щоб його не могли знайти.

«Хочу подякувати Віктору Мосейчуку, який першим повідомив про наш полон. Завдяки цьому про подію дізналася вся країна і за її межами. Можливо, це теж нас врятувало. Віктор також знайшов та зберіг наші паспорти, які рашисти просто викинули», – зазначив пан Гапченко.

Одним із перших, хто зателефонував Дмитру після полону, був міський голова Анатолій Федорук, який також перебував в окупованій Бучі. По можливості, вони весь час підтримували зв’язок.

Після 16-ї – небезпека

Після чотирьох дня починалася комендантська година. Як людина, що була в окупації весь час, Дмитро Гапченко дуже добре знає, що порушити її – втратити життя. Трагічних історій було достатньо. Чоловік вийшов на балкон за продуктами з ліхтариком – отримав кулю від снайпера. Інший біля під’їзду хотів розігріти їжу на мангалі – теж убили.

Буча – лінія фронту

Місто було відрізане від інших населених пунктів. Російські військові під погрозою смерті не дозволяли пересуватися за межі Бучі.

«На «гарячу лінію» кілька разів телефонувала жінка, у якої чоловік і дитина залишилися в Гаврилівці. Вона не знала нічого про їхню долю і дуже хвилювалася. А ми теж не могли дістатись до села, – згадує керуючий справами. – Волонтери робили кілька спроб, їх повертали з блок-постів. Навіть автомобіль з ліками не пропустили. Після 15-го ми дізналися, що чоловік і дитина живі і переховуються з іншими людьми в дитячому садочку».

У двадцятих числах прийшли з Гостомеля два чоловіка, яких побили на блок-посту. Рашисти дали їм обмаль часу, щоб повернутися, інакше їхніх друзів, що там залишилися як заручники, вб’ють. Ми швидко поставили на роклу коробки з продуктами і ліками. Таким чином гостомельчани хоча б щось отримали.

У села нашої громади зовсім не було можливості дістатися. І у Ворзель намагалися доставити продукти, і в Блиставицю. Але після 3 березня це було вкрай небезпечно. Інколи могли пройти пішки, і то, до першої евакуації.

Дмитро розповідає, що до полону у дворі їхнього багатоповерхового будинку вони ще готували їжу у великих казанах, пригощали інших. Та потім це стало неможливо. Адже чули, як працює снайпер. Одного разу Гапченко різав бензопилою дрова і почув, як кулі летять. Тоді він швидко втік із двору. Йому пощастило вціліти. Можливо, це була така розвага в окупантів. Але більше бучанець не ризикував.

Тим паче тіла на вулицях свідчили, що люди гинули від куль, від осколків снарядів.

«У той же час рашисти розуміли, що не можуть вільно пересуватися, – впевнений Дмитро. – Вони цього навіть боялися і завжди були групами чи на техніці. А не вільно патрулювали чи ходили містом».

А люди ненавиділи окупантів і намагалися передавати інформацію про  місце їх розташування, їхні позиції на «вільну Україну». Усі разом працювали на перемогу.

Після деокупації

З 1 квітня місто почало отримувати гуманітарну допомогу. З’явилося багато нових завдань, які потрібно було організувати. Запустили роботу гуманітарного центру в будівлі гімназії, який очолив Олег Цимбал, завезли ліки та все необхідне у лікарню, відновили роботу ЦНАПу, почали співпрацювати з Червоним хрестом та отримувати допомогу від міжнародних волонтерів.

У місто приїхали фахівці різних служб з багатьох регіонів України, щоб допомогти швидко відновити інфраструктуру. І це теж вдалося! Майже за місяць було відновлено всю інфраструктуру.

Багато можна говорити про те, чи можна було б зробити щось краще, але Дмитро впевнений, що команда працювала на межі своїх можливостей. Щодня, не звертаючи уваги на рашистів, сотні бучанців ризикували життям, допомагаючи один одному. Це згуртувало всіх, хто пережив окупацію.

«Ми стали сильніші за цей час, згуртованіші. І ще більше цінуємо свободу, яку маємо в демократичній державі, – впевнений Дмитро Гапченко. – Ми набагато швидше почнемо розвиватися і відновимо все зруйноване. І ті плани, які мали до війни, як, наприклад, великий проєкт «Bucha Tehno Garden», реалізуємо, і Буча стане ще гарнішою. Україна переможе!»