Анатолій Камінчук — український письменник, родом із Луб’янки

Анатолій Камінчук народився 1939 року в Києві в сім’ї службовця. Коли розпочалася війна, його батько Семен Камінчук пішов на фронт, а мати, Марина Федорівна, разом із сином переїхала в Луб’янку до свого батька Федора Івановича Петренка, який працював механіком на млині. Батькові довелося пройти через концтабір, а в 1943 році він загинув у боях під Житомиром.

– Ще змалку, відколи себе пам’ятаю, для мене література завжди була не терміном, а життям, – розповідає Анатолій Семенович. – Пригадую себе маленьким: надворі хуга, заметіль, зима. На вікнах «білі лисиці» — це Морозенко розмалював шибки. В хаті холодно, а за вікном — світу білого не видно — завіяло, намело аж під стріху. Сиджу біля вікна й розглядаю химерні візерунки на склі, прохукую на шибках прозоре віконечко — ой леле, як там цікаво! У пухнастому інеї сині дерева, на гілках снігурі, синички, горобчики. На паркані, на дротах шапки снігу. А сніг іскристий, рожевий, лискучий. Тоді ще не було ні телевізора, ні домашнього кіно, а були в мене кольорові олівці, які мама подарувала на день народження. І я взявся до малювання. Хотілося це побачене диво перенести на папір. І застрибали, як живі, зайчики та білочки, повиростали химери-дивовижі,  хурделила сніговиця, заграла у переливах сонця райдуга-веселиця. Незчувся, як і день минув. Повернулася мама з роботи. Похвалила за малювання.  А  тоді мені забажалося ще й віршики до малюнків зробити. Не пам’ятаю, які вони були, ті віршики. Та головне — ті рядочки сподобалися мамі, і вона мене знову похвалила. Мабуть, саме відтоді я й почав римувати, тобто писати вірші. Отой радісний і святковий стан душі бережу в собі, коли беруся за перо, коли мережу рядки, коли пишуться вірші для Вас, малята.

Анатолій провів своє дитинство у Луб’янці, закінчив місцеву школу.

– Вчителька української мови та літератури помітила мій талант. Якось вона спитала, чи багато віршів я написав. На той час їх було вже достатньо, тому вона відправила їх у Бородянську районну газету.

Там у 1956 році вперше надрукували вірші поета. Згодом Анатолій Семенович друкувався і в інших газетах, а в 1958 році «Київська правда» подала велику добірку віршів поета-початківця з передмовою українського поета, письменника, публіциста, драматурга Платона Воронька.

Анатолій провів своє дитинство у Луб’янці, закінчив місцеву школу. Служив Анатолій в Одесі, там же відвідував літературні курси. Йому навіть запропонували залишитись в місті та без екзаменів вступити в університет, але він повернувся до Києва.

Вступив на філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, а під час навчання вже працював у бородянській районній газеті «Колгоспник Бородянщини», потім у макарівській газеті «Ленінська зоря». Після закінчення навчання працював учителем української мови і літератури на Житомирщині.

У 1969 році вийшла перша збірка віршів Анатолія Камінчука «Свічадо», тоді ж він переїхав до Києва. Друкувався у журналах «Дніпро», «Вітчизна», «Україна» тощо. Працював у журналі «Малятко», у видавництві: «Радянська школа», «Молодь»,  «Дніпро» та завідувачем відділу прози журналу «Київ».

Поет видав більше десяти збірок віршів для дітей: «Ластівка» (1972), «Равлик-Павлик» (1974), «Веселе полювання» (1982) та інші. Окремі вірші перекладено російською, молдавською, азербайджанською та польською мовами.

Тексти письменника написано просто й щиро, тому вони знаходять відгук у душах читачів – і юних, і дорослих.

– Мої персонажі самі знаходили мене. Також вони відображали те, як зі мною говорив світ. Вели оповідь в моїй уяві, а я лише записував, що вони кажуть.

Пан Анатолій вважає, що дитячу літературу не він обирав, а вона сама його обрала.

У своїх віршах він спілкується з дітьми засобами літературно-художнього тексту про ті речі, котрі є для них важливими. Намагається схилити їх до того, щоб вони думали самі, щоб емоційно реагували на світ і його подразники, щоб розвивали, витончували свої емоції, свою душу.

Анатолій Степанович – член Національної Спілки письменників України. На честь його таланту в Луб’янській школі №7, силами його брата Миколи Семеновича, було встановлено скульптуру, яка зображує книгу та лелек, які відлітають від неї. Ще в цьому освітньому закладі започатковано стипендію імені Анатолія Камінчука для найрозумніших дітей. Письменник отримав звання почесного жителя Луб’янки, всіляко підтримував рідне село та завжди згадує його у своєму житті.

БАТЬКІВЩИНА