Зоя Максимук: “Моє серце належить дітям!”

Власні мрії спонукають нас до дій, що змінюють наше життя й життя оточуючих людей. Дехто скаже, що це доля і з цим важко не погодитися. Доля нашої героїні Зої Максимук полягає не тільки у важливості обраної професії педагога, це доля супержінки, що на посаді заступника директора школи № 5 з навчально-виховної роботи своєю вірою та любов’ю до дітей вплинула не на одне маленьке життя…

Ця гарна та сильна жінка народилась у древньому Володимирі-Волинському, де закінчила школу №2. Випускниця без вагань стала студенткою Державного педагогічного інституту ім. М. Горького, фізико-математичного факультету за спеціальністю математика, адже завжди знала, ким хоче стати, коли виросте:

– Майбутня професія у мене ніколи не викликала сумнівів. У дитинстві друзі-однолітки завжди приходили до мого дому аби разом гратися «у школу». Тому після випуску лише обирала, чого саме навчати дітей: української мови чи математики? – згадує минулі роки Зоя Тимофіївна.

Після закінчення педінституту молодий спеціаліст свою педагогічну діяльність розпочинає у Київській середній школі №197. Робота молодої вчительки на той час тісно переплітається із сімейним життям, адже Зоя народжує старшу донечку Оленку. У 1983 році після декретної відпустки педагог продовжує свою діяльність в Ірпінській середній школі №3 учителем математики та класним керівником 4-А класу. А вже у 1986 році родина Максимуків поповнюється ще однією донечкою Надійкою.

У 1990 році Зоя Тимофіївна погоджується на пропозицію працювати заступником директора Ірпінської школи №6, що у Коцюбинському. Саме там вона отримала перші навички щодо науково-методичної та управлінської діяльності в освітньому закладі. У 1994 році талановита вчителька приймає запрошення обійняти посаду заступника директора школи з навчально-виховної роботи у Бучанській школі-інтернат для дітей-сиріт та дітей без батьківської опіки.

– Прописані посадові обов’язки ті самі, але школа-інтернат, діти-сироти… Я розуміла, що просто любові до діток, розуміння вікових психолого-фізіологічних особливостей, знання педагогіки, дидактики, методики недостатньо, щоб відчути малюків, з якими так безжально обійшлася доля. – Ділилася власними переживаннями Зоя Тимофіївна. – Тому погодилась не відразу. Кілька разів приїздила, знайомилась з атмосферою, спостерігала за дітьми і дорослими та лише після глибоких роздумів погодилась на таку відповідальну працю. 1 лютого 1994 року – мій перший день з 26-ти наступних років роботи у школі-інтернат, які були найкращими роками мого життя.

Пані Зоя згадує, що відразу прийшло розуміння: у закладі працює злагоджена команда однодумців під керівництвом директора школи Михайла Наконечного. Головним лейтмотивом їхньої діяльності було переконання, що діти приходять у цей світ не за власною волею, і ми, дорослі, відповідальні за кожну дитячу долю.

– І досі щемить серце, коли пригадую життєві історії вихованців сирітського закладу, пронизані невеселими, а інколи жахливими подіями, які вирвали їх із рідних домівок. Про інтернати в той час і зараз говорять переважно погано, але у нашій шкільній родині ми робили все, щоб розтопити крижини у дитячих душах, щоб усміхались їхні очі. І просто педагогічною працею не можна назвати повсякденну готовність віддати теплоту і щирість своїх сердець «державним дітям», які стали рідними. За роки моєї роботи в інтернаті ми пережили різні часи. Були літа, коли кількість вихованців за рік збільшувалась на сто діток. У напівголодні дев’яності для харчування чотирьохсот дітей у нас були лише мука, крупи і картопля, хліб щодня просили в борг у місцевих магазинах і носили власноруч у мішках. Працівники закладу приносили з дому, що могли. А заробітна плата була лише чотири рази на рік. Та ми ніколи не опускали руки. Тісно співпрацювали з вітчизняними і міжнародними благодійними організаціями. Завдяки їм створювали належну матеріальну-технічну базу, проводили реконструкцію, організовували оздоровлення. Гостями закладу свого часу були Віктор Ющенко, Володимир Литвин і Олександр Зінченко, Василь Кремень і Дмитро Табачник, керівники Київщини. До вихованців закладу приїздили Тіна Кароль, Влад Яма, Віталій Козловський, Світлана Тарабарова, Владислав Ващук, Микола Тищенко, В’ячеслав Узелков та інші. Але моїм головним завданням було створення сприятливих умов для навчання вихованців сирітського закладу, – розповідає Зоя Тимофіївна.

Навчати таких учнів було не просто. У класах перебували діти з різницею у 3-6 років. Це призводило до непорозумінь морально-етичного характеру, і в свою чергу негативно впливало на навчання. Тому у 1995 році у закладі відкрили класи корекції знань, що через два роки забезпечило вікове вирівнювання класів і значне зростання якості знань вихованців. Наступним кроком стало суттєве удосконалення навчально-виховного процесу початкової школи. Вчителі молодшої школи виявили готовність до змін: активно використовувались методи особистісного навчання, методики Зайцева і Амонашвілі. Адміністрація ініціювала участь педагогів у міських та обласних освітніх заходах. У школі систематично проводили міські та обласні семінари-практикуми. Передові освітні технології активно використовували вчителі основної та старшої шкіл. І на початку 2000 вихованці сирітського закладу стали учасниками міських, а потім і обласних олімпіад з базових дисциплін.

– Далі ми розробляли перспективний напрямок розвитку освітньої діяльності. Проведення різноманітних діагностик, робота з науковцями, співпраця з працівниками Київського обласного управління освіти сприяла прийняттю рішення щодо реформування у 2002 році сирітської школи-інтернату в Бучанську спеціалізовану школу-інтернат з поглибленим вивченням іноземних мов. У заклад прийшли перші 82 дітей з родин. Усі побоювання щодо непорозумінь між вихованцями інтернату і «домашніми» дітьми виявились марними. Такий тандем виявився корисний. Діти з родин і їх батьки відчули невластиву звичайним школам опіку від педагогів, а вихованці значно розширили власний кругозір. Зараз я горда тим, що моя школа четвертий рік поспіль входить до десятка кращих Київщини. Щороку наші учні стають переможцями і призерами міського, обласного та Всеукраїнського етапів предметних конкурсів і олімпіад. У закладі створено прекрасні умови для успішного зростання дітей та підлітків. Хочеться, щоб оте далеке, несучасне «серце віддаю дітям» не зникало, щоб школа, була не лише місцем роботи, а й другою домівкою, як для педагогів, так і для дітей.