«Недитяче дитинство», – Наталія Розгон про воєнні часи

Наталія Феоктистівна Розгон народилася 22 січня 1935 року в селі Кобринове Тальнівського району на Черкащині. Крім неї в сім’ї була ще старша сестра Євдокія та молодший брат Василь.

Спомин про долю тата

Свого батька Наталія зовсім не пам’ятала. Один єдиний спогад гріє душу, про те, як зовсім малою стояла серед двору, через хвіртку входить чоловік, бере її на руки, і пригортає до себе…

Тата звали Поєдинок Феоктист, але всі його називали Тивось. Влітку 1938 року, коли дівчині було три роки, батька не стало. Історія була заплутана і зараз важко сказати, що сталося. Наталія розповідає, що батько був шевцем, працював в артілі, шив людям чоботи і був добрим майстром. Одного дня його заарештували і доправили до в’язниці в Умані. Вагітна третьою дитиною мати кілька разів ходила до нього, щоб віднести речі. А одного жахливого дня, коли прийшла знову, їй сказали, що його більше немає в живих. І тоді почались важкі часи для сім’ї.

Для того, щоб прокормити дітей, мати Наталії Марія тяжко працювала. Родина тримала худобу, і Наталка все дитинство пасла корів.

Друга Світова війна

Про те, що розпочалась війна, дівчина дізналась під час гуркоту бомбардувань, а в небі над селом пролетіли ворожі літаки.

У їхній хаті поселились німці. Вони були привітні до малечі, часто пригощали солодощами.

–На той час мені було шість років, то що я могла з того зрозуміти? Тому перед очима в мене хіба що дитячі враження і такі ж дитячі спогади. – згадує жінка. – Щодо дорослих – їх примушували або рити окопи десь за селом, або виконувати якісь інші роботи, а потім німці пішли далі, і ми в хаті залишилися самі.

У селі стежити за порядком почали поліцаї. А фашисти намагались якомога більше людей вивозити на роботу до Германії, і тому старша сестра Євдокія мусила ховатись в хащах на березі невеличкої річки, що протікала за городом.

За кілька подихів до перемоги

Неподалік села в бік Лисянки та Звенигородки на початку 1944 року відбулась Корсунь-Шевченківська битва.

–Вночі небо невпинно блимало і гуркотіло, як під час нічної громовиці, а вдень лише гуркотіло. Ми не знали, що там відбувається, і чим воно закінчиться, тому натерпілися багато страхів, – згадує Наталія.

А коли нацистів погнали далі на захід, то селяни побачили справжню війну: вибухи, вбитих солдат.

–Коли ядра «катюш» пролітали над нашими хатами, то ми, діти, мерщій ховалися під лавками, навіть не розуміючи, що це б нас не врятувало. Але нам, малечі, чомусь здавалося, що там ми найбільш захищені.

Наталія згадує страшне видовище, яке на той час вразило її. Одного разу через село під конвоєм вели полонених фашистів, обірваних, брудних.

–Страшне то було видовище. Мені на той час було дев’ять років, але я і мої однолітки вже дивилися на світ зовсім не дитячими очима.

Післявоєнні роки

У початкову школу Наталія, як і інші діти, пішла вже після війни. Треба було починати нове життя.

– Тільки дитинство, вбите жорстокою війною, ніколи не повернеться, – каже жінка.

Діти, які виросли у воєнні роки, дуже відрізнялися від інших, оскільки не мали дитинства. Комусь не дісталося батьківської любові, хтось не отримав освіти, їм щодня доводилося боротися за життя.

До Ворзеля Наталія разом із сім’єю переїхала у 1968 році.

– Нам так сподобався тогочасний Ворзель, що відмовитись розпочати тут своє нове життя ми не змогли, і переїхали всією родиною.

Через деякий час змогли придбати будинок, в якому Наталія живе й нині. 

 Чоловік Олександр Андрійович багато років працював в господарчій частині санаторію «Україна», звідки й вийшов на пенсію (його забрали небеса у 2005 році).

Жінка працювала в дитячому садочку на вул. Горького, який ліквідували, а потім багато років була завідувачкою магазину «Кооператор» в центрі Ворзеля, звідки і вийшла на пенсію.

–Отак, якщо коротко, і пройшло життя. Але ж маю дітей, онуків, і вже чотирьох правнуків і правнучку, – із гордістю повідає Наталія Феоктистівна.

Обидві її доньки – Валентина і Тетяна, навчалися у Ворзельській школі, і все життя з родинами так і проживають в селищі. А внуки і правнуки, – хто у Ворзелі, а хто в Бучі.

–Дякувати Богу – всі допомагають, не забувають,  підтримують. Так і живу…

За матеріалами Ворзельської селищної ради