Редакторку газети з Бучі Ірину Левченко Президент відзначив Орденом. Історія журналістки під час окупації

Головну редакторку газети «Бучанські новини» Ірину Левченко Президент України Володимир Зеленський відзначив Орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Під час урочистостей до Дня Бучі державну нагороду їй вручили голова Київської ОВА Микола Калашник та міський голова Анатолій Федорук.

Відзнака надійшла згідно з Указом Президента. У документі вказано, що нагорода присвоєна «за вагомий внесок у розвиток української журналістики, мужність і самовідданість під час висвітлення подій повномасштабного вторгнення, а також за багаторічну сумлінну працю».

Ірина Левченко очолює видання «Бучанські новини» з 2019 року. До цього понад 20 років працювала в Центрі зв’язків з громадськістю ГУ МВС України в Києві, де обіймала різні посади, зокрема у 2014-2015 роках була заступницею начальника Центру.

Свою роботу в Бучі редакторка коментує особливо тепло:

«Ніколи не забуду, як почала працювати. Буча і громада – активні та прогресивні. Тут завжди багато подій і тем для публікацій. А найцінніше — це неймовірні люди, які надихають».

Воєнна агресія рф проти України

24 лютого 2022-го черговий випуск «Бучанських новин» уже був у друці з темою про надзвичайний стан, а вранці країна прокинулася у війні.

Події розгорталися стрімко. Тривожні новини, схвильовані люди, черги до супермаркетів і банкоматів. Біля дверей редакції вже стояли наші військові, готові до оборони (згодом, під час активних боїв, у приміщення редакції влучив снаряд – ред.).

Головна редакторка Ірина Левченко згадує: «Я годинами сиділа за комп’ютером, моніторила новини, публікувала найважливіше на сайті та в соцмережах. Це була моя робота для людей».

Уже 27 лютого російські колони вперше зайшли в Бучу. Тоді ж на вулиці Вокзальній їх знищили і залишки ворожої армії, що йшла на Київ, бігали вулицями, а потім ці недобитки відступили.

«Я вмовила чоловіка піти містом: потрібно побачити все на власні очі, поспілкуватися з людьми, дізнатися інформацію, зробити фото», — розповідає журналістка.

Не всі містяни були готові бачити камеру в ті дні. Але Ірина вважає документування подій своїм професійним обов’язком:

«Фотографії й відео з вулиць, лікарні, колцентру, волонтерських штабів, бомбосховищ та евакуаційних коридорів — це мій безцінний архів. Я знала, що згодом вони допоможуть продемонструвати світові, хто така росія і на що вона здатна, якщо її не зупинити».

Серед найважчих викликів редакторка називає інформаційну ізоляцію в часи окупації.

«Не вдавалося ні отримати, ні передати повідомлення. Але ми з чоловіком, попри страх, у більш тихі дні йшли до лікарні чи міськради й допомагали розвантажувати гуманітарну допомогу».

Попри небезпеку, бучанці вражали згуртованістю. Люди допомагали одне одному й тим, хто опинився у складнішому становищі: готували просто на вулиці на вогнищах, приносили їжу мешканцям поважного віку, разом облаштовували побут.

31 березня — Буча вільна.

Коли протягом кількох годин у місті не було чутно обстрілів, Ірина Левченко вирушила вулицями Бучі.

«Телефон не витримував такої кількості фотографій та відео, які я намагалася зробити в перші дні. Історії людей, які пережили жахіття: про загиблих, про порятунок, про відчайдушні вчинки, щоб урятувати чиєсь життя, допомогти людям і нашим Захисникам», — розповідає журналістка.

Уже наступного дня вона поїхала на Склозавод у машині, що везла хліб і консерви.

«На залізничному переїзді — розстріляні машини. Ті бучанці так і не змогли виїхати, врятуватися. І напис «Діти» не допоміг. Вулицями траплялися похмурі люди після пережитого. І водночас — веселі бабусі, які раділи хлібу», — згадує Левченко.

Утім не всі тоді думали про їжу. Багато людей шукали рідних і знайомих, які так і не повернулися додому чи не виходили на зв’язок.

На вулиці Яблунській, 144, біля «Агробудпостачу», Ірина почула таку відповідь на пропозицію допомогти: «Ні, дякую. Я тут чоловіка нарешті знайшла. Чекаю поліцію».

Документування подій, історій, воєнних злочинів – важлива місія журналіста

Ексгумація тіл із масового захоронення біля Храму, щоденні похорони на міському кладовищі тих, хто не дожив до визволення, історії про пережите за довгих тридцять днів окупації — це стало страшною реальністю перших днів після деокупації.

«Від жахів не плакала, а от добрі вчинки розчулювали», — згадує Ірина Левченко.

Невдовзі її журналістська робота органічно поєдналася з гуманітарною діяльністю: вона працювала в Центрі й одночасно розміщувала інформацію на сторінках «Бучанських новин».

«Пам’ятаю, як поїхали до старостатів разом із Ларисою Федорук, повезли хліб та інші продукти. А нам кажуть: «Хліб — це добре, а коли ви нам газету привезете?», — розповідає Ірина. Люди потребували правдивої інформації.

Верстальниця працювала на Закарпатті, коректор і журналіст — за кордоном, а Ірина перебувала в Бучі, де ще не було ні світла, ні зв’язку. Та колектив редакції вирішив: «Зробимо!». У гуманітарному центрі був генератор і старлінк.  І вже за кілька днів вийшов перший після окупації надрукований номер.

До сумних матеріалів додавалися добрі історії: про підтримку бучанців один одного, допомогу від міст-побратимів, закордонних держав і організацій; про хліб, який пекли у Ворзелі, і паски з крашанками з різних куточків України, щоб бучанці відзначили Великдень; про масовий приїзд волонтерів, що допомагали Бучі; про відновлення громади та героїчні подвиги містян.

До сьогодні редакція продовжує публікувати матеріали про загиблих, добровольців, волонтерів, їхні історії та свідчення очевидців. А також — про сильних, активних людей, які відроджуються та відновлюються, демонструючи приклад стійкості українського народу.