Волонтерка і спортсменка Любов Фетісова з Ворзеля: «Для мене найважливіше – мої дівчатка»

У 70 років Любов Фетісова виграє чемпіонати зі скандинавської ходьби, але головним своїм досягненням вважає не медалі, а маскувальні сітки для захисників.

Ми спілкуємося, а пані Любов продовжує плести сітку. Руки швидко й вправно закручують стрічки, зав’язують вузлики. Погляд на співрозмовницю, а пальці самі працюють, ніби окремо від розмови. Варто додати, що жінка говорить українською, хоча й приїхала з Луганщини.

Ця стаття мала бути про жінку, яка у 70 років має вагомі здобутки у змаганнях зі скандинавської ходьби. Але пані Любов одразу розставила акценти: волонтерство і її дівчатка з осередку важливіші.

Втратити все, коли тобі майже 60

У 2014 році Любов виїхала з Луганська. Не змогла жити в окупації й терпіти «рускій мір». Їй було майже 60, а в такому віці починати життя з нуля надзвичайно важко.

Вона втратила рідне місто, будинок, сусідів, друзів. Усе, що набувається роками й що так тяжко відновити, коли молодість уже позаду. З маленькою сумочкою поїхала до іншого міста.

– Важко. Усе залишилося, – згадує вона. – Я не могла жити в окупації. Люди там живуть, а мені не хочеться. Я люблю Україну.

Нову домівку Любов Фетісова знайшла 2017 року у Ворзелі. «Який він красивий!» – каже вона про селище, і в голосі чути справжнє захоплення. Першу весну тут називає просто дивом: «Ідеш, усе цвіте, усе запашне».

Коли у Ворзель прийшла велика війна, Любов була тут. Пережила окупацію, потім евакуювалася, була на заході України, в Черкасах, у Польщі. Згодом повернулася.

«Палички – це життя»

Скандинавською ходьбою Любов займається з 2020 року, відколи їй виповнилося 65. Спочатку ходила сама, потім до справи долучилася донька. Організувала групу й стала тренеркою. Невдовзі вони поїхали на змагання. Сподобалося.

З того часу колекція нагород зросла: медалі за участь, а також «золото», «срібло» та «бронза» з різних турнірів у її віковій категорії. Найвагоміше досягнення – перше місце на Чемпіонаті України зі скандинавської ходьби.

Та для самої Любові ходьба це не про медалі.

– Якщо погано, я беру палички і йду. Йду, дивлюся на природу, – розповідає вона. – Палички – це життя.

Особливо вона відчула це цієї осені: пахнуть яблука, груші, а вона просто ходить із паличками в полі. За її словами, заняття знімає стрес і депресію, допомагає здоров’ю й спині. Працює і голова: «Треба правильно в ногу поставити, правильно рукою махнути, повернути, а ще правильно дихати. Усе твоє включене, і ти відволікся».

Це особливо стало важливим, коли переїхала, а друзів, які були вдома, у нових місцях знайти непросто. «У кожного своя компанія, в кожного своє життя. І палички – це мої виручалочки».

Свій досвід пані Фетісова радить іншим людям старшого віку: «Особливо тим кому за 60. Це чудо».

Узимку вона ще й купається в ополонці. Каже, що це не страшно: «Поки не спробуєш, то страшно. Попробуєш, кожен зможе. Я ж без підготовки пішла».

Осередок, де плетуть тепло

Попри чемпіонські титули, найбільше Любов говорить не про них. Вона волонтерка ворзельського осередку SpiderNet ua -Vorzel, де плетуть маскувальні сітки для військових.

Дорогу туди шукала сама. Онучка подорослішала, і з’явився вільний час. Вирішила, що треба допомагати армії. Спершу пішки, з паличками, ходила до волонтерів у Рубежівку. Потім дізналася, що такий осередок є і у Ворзелі. Уже два роки вона з «дівчатками».

– Мені з ними дуже подобається. У нас гарний колектив, – каже Любов.

Для неї це більше, ніж робота. Коли жінки вплітають стрічки, думають про хлопців, які їх захищають.

– Щоб наш оберіг їм передати, нашу теплу ауру, щоб їх не тільки захищало, а й давало тепло й добро всіх дівчат. Ми це в сітку своїми руками вкладаємо.

Як працює SpiderNet.ua

Осередок очолює і координує Ірина Довгодько. Вона розповідає, що SpiderNet.ua об’єднує однодумиць, які самі вмотивовані й самодисципліновані. Працює осередок рік, раніше теж плели, але в іншому місці.

Шлях до нього в Ірини склався так. З-за кордону вона повернулася в грудні 2022 року. Спочатку сама заливала окопні свічки й відправляла їх військовим. Згодом долучилася до іншого осередку, де плели сітки, і рік поєднувала обидві справи. Зрозуміла, що це надто важко. Від свічок відмовилася й повністю зосередилася на сітках. Потім разом з однодумицями вирішила рухатися далі й створила власний осередок.

Знайти приміщення було непросто. Допомогла Марина Христюк, «винуватиця» всього, як жартома називає її Ірина. Вона прихистила волонтерок, частує їх смаколиками, а ще шиє сумки, в яких військовим передають сітки. Бійці потім використовують їх для власних потреб.

Тепер у колективі понад десять жінок: три Ірини, дві Олени, дві Ольги, Алла, Любов, Людмила, Лідія, Тетяна, Тая та Марина. Осередок працює щодня, але пів дня. У середньому жінки плетуть 15-16 сіток на місяць.

Усе тримається на донатах, які збирає Ірина. Вона ж замовляє основи для сіток і організовує роботу. «Це все Іринка наша, а ми при ній, ми всі такі відповідальні, всі стараємося», – каже Любов.

Основу замовлень становлять односельці: діти, чоловіки й батьки тих, хто служить. Деякі хлопці забирають сітки самі, а більшість Віра відправляє Новою поштою. Бувають і запити від незнайомців. Ірина згадує жінку, яка не була місцевою й написала у Facebook, що нічим закрити хлопців. «Це був крик душі. У нас тоді була можливість, ми допомогли».

– Є потреба, і я розумію, що вона всюди є, – каже Ірина. Допомагати, на її думку, потрібно не лише тоді, коли воює хтось із рідних.

Волонтерство Ірина поєднує з багатьма іншими обов’язками. Раніше вона працювала в Києві керівницею відділу, зараз веде підприємницьку діяльність і допомагає чоловікові, який працює в ІТ. Крім того, виховує двох дітей, п’яти й дев’яти років. «Я працюю мамою, розвозкою, розвивашкою», – усміхається вона. Першу половину дня віддає осередку.

У приміщенні висить прапор, який привіз військовий – чоловік волонтерки Олі. На ньому розписуються захисники, які приходять по сітки. Маленький куточок гордості дівчат.

Любов до України

Війна змінила й погляд Любові на країну.

– Зараз я їжджу Україною. Карпати люблю, гори люблю. Побачила багато нашої країни, – каже вона. – Як почалася війна, я особливо зрозуміла, що наша Україна – це чудова країна.

Вона вже по-новому слухає українські пісні й цінує мову. Вважає, що в минулому багато чого не розуміли, бо «русня нас давила, своє нав’язувала». І вірить, що після перемоги країну будуватимуть по-іншому: «Люди відчули, що це наша країна, що її треба берегти».

Життя Любові показує, що вік не завада ні для спортивних перемог, ні для служіння спільній справі. Вона втратила багато, але не втратила головного: віри, енергії та любові до України.

Коли ми прощаємося, її руки не зупиняються. Сітка росте, вузлик за вузликом.

Допомогти волонтерам можна донатом за реквізитами: https://send.monobank.ua/jar/4RZnZUsVRD або на карту: 5375 4112 2295 6984.