Волонтери Здвижівки: «Бойові дівчата в тилу» (фото)

Як волонтери Здвижівки плетуть маскувальні сітки та тримають один одного на плаву

Волонтерський осередок «Разом до перемоги» у Здвижівці Бучанської громади діє з грудня 2022 року. Щодня, у спеку й мороз, сюди приходять жінки, яким   переважно за 65-70 років, щоб плести маскувальні сітки для фронту. За три з половиною роки вони виготовили вже понад 2150 сіток і встигли стати одна одній родиною. Про це та про свій біль вони розповіли кореспонденту «Бучанських новин».

Від волонтера — до бійця

Координатором осередку довгий час був Микола Славінський, він регулярно возив на фронт посилки та передачі, зібрані волонтерками. Сьогодні Микола сам військовослужбовець 210 окремого штурмового полку, воював під Сумами, а зараз проходить реабілітацію у Здвижівці.

«Я вже не їжджу, я вже там», — каже він. За його словами, сітки — це витратний матеріал, і потреба в них не зникає ніколи: «Дівчата ходять щодня. Це вже наш постійний колектив, перевірений роками. Можу сказати — це бойові дівчата, які знаходяться в тилу. Це теж їхня війна».

Микола пояснює, чому попит на сітки постійний і навіть зростає. Одна з причин — війна дронів. Ворог шукає цілі зверху, і без маскування техніка та позиції стають вразливими для ударів, зокрема керованих авіабомб. «Не зразу знайдуть, не зразу побачать зверху», — каже він про роль сіток як укриття. Інша причина — фізична. Сітка легка, вона руйнується від негоди й переміщень техніки, тож накривати доводиться знову й знову. Наразі, за словами Миколи, великі партії сіток потребують, зокрема, підрозділи Нацгвардії, які прикривають українські самохідні артилерійські установки «Богдана».

Готові вироби координатор передає перевіреними каналами тим самим військовим, яких волонтери підтримують уже роками: «Вони кажуть: “Треба, треба, туди, туди”. І все, я відправляю».

Кожна — зі своєю історією болю

За плетінням сіток у Здвижівці — не просто робота. Це спосіб пережити власне горе.

Наталія ходить в осередок із січня 2023 року. Три місяці тому вона поховала сина — Миколу Кудилюка, який воював з перших днів повномасштабного вторгнення, пройшов Часів Яр, Харківщину, Курщину і загинув на Сумщині. За чотири роки він захищав країну на всіх напрямках, окрім південного, був нагороджений «Золотим Хрестом» за мужність. У нього залишилися дружина та двоє дітей.

«Коли я сама вдома, дивлюся на фотографію і плачу. Тут я трошки відволікаюся. Біль воно не забере до самої смерті. Але тут я хоч трохи вгамую свій біль і трошки допоможу, чим можу», — розповідає жінка. Про сина каже коротко і надзвичайно тепло: «Дуже добрий. Для мене він все».

Тамара Миколаївна теж прийшла в осередок у січні 2023-го, дізнавшись, що волонтери зібралися ще в грудні 2022-го. Її син уже два роки служить на Харківському напрямку, під Ізюмом. За її словами, за три з половиною — уже чотири — роки жінки настільки поріднилися, що осередок став для них родиною: «Це наша віддушина. Ми тут не те, що працюємо, ми тут відпочиваємо». Якщо хтось не приходить,  обов’язково телефонують ввечері спитати: «А як там на сітках було?».

Галина Іванівна, яку жінки жартома називають «директором», підтверджує, що працюють щодня, і взимку, і влітку, навіть коли хтось встигає лише на годину, то все одно приходить. У неї на фронті — племінник. «У кожного своє. А ми працюємо, стараємося», — каже вона. За її словами, лише сьогодні жінки закінчили вже третю сітку — велику. Скільки метрів сплетено загалом не рахують, лише сітки: спершу було 2000, а тепер уже понад 2150. Матеріал для роботи, які і раніше, шукає Микола Славінський. Йому допомагає компанія
«Enjoy The Wood». А от тут, коли він на фронті, жінки вже самі ріжуть основу на верстаті — «то геть так тягли, що перевернули станок, упав. Так старалися».

«Нам усім по 18»

Найстаршій учасниці осередку 78 років, і жінки жартують, що їм усім по 18. Натягувати сітку фізично важко, тож цим займаються ті, кому зріст дозволяє — Марія Петрівна, Тамара, Віра. «Не дивлячись ні на вік, ні на своє здоров’я, ми стараємося, щоб нашим хлопцям була допомога і захист», — каже Галина Іванівна.

Із теплом у Здвижівці згадують і чоловіка однієї з волонтерок, Ніни Борисівни, — за фахом пілота, який, попри хворобу, ходив і працював разом з усіма до останньої можливості. «Він у нас був як один мужчина, як взірець. Він був пілотом, а ми всі “стюардеси”», — жартують жінки, хоч і з сумом за тим, кого вже немає поруч.

Тил, який теж воює

Історія осередку «Разом до перемоги» — це історія про те, як біль перетворюється на дію. Тут немає жодної жінки без власної рани: у когось на фронті син, у когось племінник, у когось загинув близький. Але щодня, відклавши домашні справи, вони приходять до сіток, бо саме тут, серед своїх, легше нести те, що несе кожна українська родина сьогодні.

«Тут у кожного своя історія, пов’язана з війною. Свій біль, своє натхнення», — так підсумував слова волонтерок Микола Славінський, який сам пройшов шлях від координатора осередку до бійця штурмового полку.

Ми розповідали Як бабинецькі волонтери чотири роки тримають тил | БУЧАНСЬКІ НОВИНИ