Учитель Лідія Малай 50 років навчає любити українське

Учителька Блиставицької школи Бучанської громади №6 Лідія Малай обрала українську мову та літературу своїм фахом понад пів століття тому. І всі ці роки ділиться з дітьми своєю закоханістю в рідну мову та вчить, що ця мелодійна гарна мова належить мужнім людям.

Пані Лідія із Сумщини. Народилася в селі Слобода в сім’ї комбайнера. Дівчина  мріяла стати вчителькою і вступила до Сумського педагогічного інституту імені Макаренка. Здобувши вищу освіту, за направленням працювала в Коротченківській середній школі Шосткинського району. Викладала там десять років, але змушена була повернутися в рідне село, бо захворіла мама.

Згодом молода вчителька вийшла заміж і переїхала на Київщину в Блиставицю за своїм чоловіком.

Лідія Малай розповідає, що вибір професії був для неї визначений дуже давно.

Навчаючись у школі, дівчині дуже подобалося писати диктанти і читати книжки. І саме українські мова і література – предмети, які найбільше шанувала. Звичайно, не обійшлося без прикладу педагога, що надихнула – вчительки Першотравневої школи Євгенії Карпівни Касьяненко.

Маючи багаторічний досвід роботи в освіті, пані Лідія обов’язковим вважає у своїй професії любов і повагу до учнів: «Перш за все треба любити дітей, і вони відповідатимуть тобі взаємністю». І завжди намагається на уроках донести милозвучність та мелодійність солов’їної української мови: обирає красиві речення та прекрасні приклади із життя українців. Щоб навіть ті діти, які з дитинства звикли розмовляти російською, зрозуміли, яка в нас чудова мова, й обирали для спілкування саме її.

На запитання «Що найбільше любите в українській літературі?» пані Лідія відразу відповідає: «Ліну Костенко», і швидко додає: «Взагалі всю класику: Нечуя Левицького, Панаса Мирного, Лесю Українку… Мені чомусь говорили, що я на неї схожа. Я так не вважаю, але захоплююся цією мужньою жінкою».

Спогади про початок окупації

У перший день повномасштабного вторгнення Лідія Малай прийшла в школу, а коли поверталася додому, на Гостомельський аеропорт уже летіли гелікоптери. Її менший син у цей час потрапив у полон до окупантів разом зі своїми колегами по роботі. Вони були під прицілом, та, на щастя, у той момент хтось із російських військових дозволив цивільних відпустити. Син повернувся у рідну хату і відразу сказав: «Тато, мамо, збирайтеся, виїжджаємо!». Та чоловік впевнено відмовився, і Лідія Петрівна залишилася з ним.

«Ми всю окупацію провели у власному будинку. До нас ще сусідка приєдналася, бо самій було страшно. За необхідності ховалися у підвалі. Варили їсти на вулиці…»

Згадує, як боялася, коли зайшли з обшуком російські солдати, шукали зброю, якої не було. Та разом пережили цю навалу.

Попри всі хвилювання, найважче для вчительки – втрата трьох учнів. Це не може згадувати без болю. Три випускники Блиставицької школи, яких навчала Лідія Малай, три молодих герої загинули на війні.

Вшановуючи їхній подвиг, продовжує знайомити хлопців і дівчат, які приходять до неї на уроки, із важливими надбаннями українського народу: мовою, літературою, особистостями та їх історією.

Мудра вчителька розповіла, що є багато речей, які надихають, додають сили жити, творити, працювати.

Заходиш у клас, на тебе дивляться оченята – це перше натхнення. Друге – сім’я. Рік тому помер мій чоловік. Сумую. Та маю двох синів, трьох онуків. І це натхнення. Дивишся на них і хочеться жити, творити щось гарне, красиве.

За вагомий внесок у формування молодого покоління, за сумлінню працю, високі досягнення та з нагоди 50-річної педагогічної діяльності напередодні Дня працівника освіти Лідія Петрівна отримала Подяку Бучанської міської ради.

Щиро вітаємо пані Вчительку і бажаємо міцного здоров’я, творчої наснаги, щастя та гармонії в душі. Нехай кожне ваше слово, сказане учням, залишає світлий слід у їхніх серцях.