Віра Лучинська: олімпіади, екологічні ініціативи та баланс між роботою і життям

Команда БН відвідала село Синяк, що в Бучанській громаді. Цього разу в центрі уваги освітянка із семирічним досвідом роботи Віра Лучинська, яка обіймає посаду заступниці директора з виховної роботи Синяківського ліцею №15.

— Чи уявляли ви себе вчителем, коли обирали першу спеціальність?

— Ні, навіть не замислювалася про це. Мене завжди приваблювала лабораторна робота, я любила дослідження. Але настав момент, коли довелося обирати: або працювати в лабораторії в Києві з графіком 8:00–20:00, залишаючи дітей на родичів, або шукати щось ближче до дому. Саме тоді мені запропонували викладати біологію у школі. Так і розпочалася моя педагогічна кар’єра.

— Ви не боялися працювати з дітьми?

— Спочатку була категорично проти. Казала: «Нізащо!». Але коли потрапила на свій перший урок, ситуація кардинально змінилася. Це був складний  7-й клас, від якого відмовлялися вчителі. Я теж нервувала, не знала, як представитися, щоб не втратити авторитет. Коли зайшла до класу, побачила в їхніх очах страх невідомості. Я відчувала те саме. Але варто було нам почати спілкуватися, і ми знайшли спільну мову. Директорка тоді це помітила й довірила мені вести клас до випуску.

— Чому, на вашу думку, саме вам вдалося знайти підхід до дітей?

— Я не мала якогось особливого методу. Просто намагалася поставити себе на їхнє місце. До того ж мені було лише 28 років, коли прийшла до школи, і добре пам’ятала свої шкільні роки: як ми бешкетували, сварилися, мирилися. Я стала для них не лише вчителькою, а й подругою. Вони змінилися, почали довіряти мені. На анкетуванні написали, що хочуть, аби я довела їх до дев’ятого класу, бо боялися, що прийде новий вчитель і теж відмовиться від них. Я пообіцяла їм це — і виконала свою обіцянку.

— А як щодо вашого нинішнього класу?

— Вони повна протилежність попереднього класу! Ті були вибухові, емоційні, а ці  спокійні, врівноважені. Багато хто займається в «Джурі». Спочатку мені навіть бракувало емоційності. Я ж звикла до активних учнів. Але з часом клас став дорослішати, у них з’явилися перші симпатії, стосунки. Стало цікавіше (сміється, ред.).

— Ви, мабуть, для них не просто вчителька, а справжній наставник?

— Думаю, так. Зараз у них випускний рік, і вони можуть звертатися до мене навіть у вихідні. Наприклад, днями одна учениця зателефонувала мені в суботу о восьмій ранку з питанням: «З ким мені танцювати вальс?» А в неділю — о десятій вечора: «Я хочу гарно танцювати, допоможіть!» Я їй кажу: «Давай у понеділок усе обговоримо». А вона: «Але ж мені треба вже зараз!»

— Вам не шкода, що через адміністративну роботу ви маєте менше часу на учнів?

— Шкода. Коли була просто вчителькою, більше контактувала з класом, контролювала їх. А зараз часу бракує. Але вони стали дуже самостійними. Якщо мене немає тиждень, я знаю, що в класі порядок, вони дотримуються дисципліни. Це найбільше досягнення.

— Ви б хотіли повернутися до лабораторної роботи, коли діти підростуть?

— Чесно кажучи, так. Лабораторія — моя стихія. Але школа стала для мене другою домівкою. Тож, можливо, я так і залишуся тут.

— Ви згадували, що учні можуть звертатися до вас навіть у вихідні. А якщо йдеться про психологічні проблеми? Чи відкриті вони до розмови?

— На жаль, зараз діти не підходять і не кажуть прямо, що їх щось турбує. Вони стали більш замкненими. У попередньому класі я могла помітити, коли учень переживає якісь труднощі. Наприклад, якщо він поводиться дуже зухвало, сперечається зі мною чи демонструє агресію, то я зазвичай запрошувала його на розмову тет-а-тет. Після такої бесіди з нотками строгості його поведінка змінювалася. Але діти рідко приходять самі й кажуть: «Я хочу поговорити».

Частіше це проявляється невербально: вони дивляться на тебе по-іншому, змінюють поведінку в колективі. Тоді я звертаюся до психолога, прошу його поспілкуватися з дитиною. Проблема сучасних дітей у тому, що вони замкнені. Їм легше висловити свої емоції та думки в чатах, аніж відверто поговорити з дорослими.

— Як ви думаєте, це пов’язано з онлайн-навчанням?

— Можливо. Через ковід та війну, ці діти майже весь час навчалися дистанційно. Коли я взяла цей клас, він уже вчився онлайн через пандемію. Потім почалася війна, і знову дистанційка. Уявіть: шостий клас — ковід, сьомий і восьмий — війна. Ми жили в обмеженому світі.

Ми планували поїздку до Львова, але, на жаль, не змогли її реалізувати. Адже в нинішніх умовах складно взяти 25 дітей і відповідати за них. Не кожна мама відпустить свою дитину в інше місто під час війни. Тож багато що залишилося поза межами можливого.

— Як ви підтримували зв’язок з класом під час окупації?

— Так, наше село було окуповане. Проте в цей час я перебувала з родиною у Гаврилівці, у родичів, бо там був хороший підвал. Ми виїхали звідти 10 березня, і тоді нарешті змогли вийти на зв’язок. У селі залишилося лише кілька моїх учениць, і я довго не могла з ними зв’язатися. Але потім їхні рідні повідомили, що з ними все гаразд.

Тоді швидко організували онлайн-навчання, тож ми не навчалися буквально два тижні.

— Чи були у вас страхи за учнів у той період?

— Звичайно. Було тривожно за кожного. Ми не мали зв’язку, і коли нарешті вийшли з окупації, почали приходити повідомлення від батьків: «Ми вибралися», «Усе добре». Діти теж почали писати. І одразу запитували: «А ви як?».

Коли сидиш без інформації, ти не розумієш, що взагалі відбувається у світі. І, чесно кажучи, добре, що ми тоді не знали, що сталося в Бучі. Якби знали, я, мабуть, ніколи не наважилася вийти.

— Як працювалося у форматі Zoom? Чи легко зацікавити дітей дистанційно?

— Дуже складно. По-перше, вони не хочуть вмикати камери. По-друге, щоб зробити урок інтерактивним, треба бути добре підготовленим і знати всі онлайн-інструменти. Ми, звісно, проходили курси, вчилися працювати з віртуальною дошкою. Але це все одно не те саме, що урок у класі.

Та й самі діти не завжди сприймають дистанційку серйозно. Один лежить, інший п’є чай… Зацікавити їх у такому форматі складно.

— Чи маєте власні методи викладання? Якісь новаторські підходи?

— Глобальних новацій немає. У нас є інтерактивні дошки, можна показувати презентації, відео. Але я б хотіла більше практичних експериментів з хімії.

На жаль, через війну ми не можемо переводити дітей з класу в клас, а для лабораторних дослідів потрібна витяжна шафа та спеціальне обладнання. Уявіть ситуацію: ти підготував експеримент, а тут повітряна тривога. У тебе на столі кислота, і ти мусиш усе кинути та бігти в укриття.

Проте в нас є мікроскопи, анатомічні моделі, скелет людини. Діти можуть досліджувати, вивчати.

— Що найбільше подобається вашим учням?

— Вони люблять, коли я просто розповідаю. Відео їм не дуже цікаві, писати вони теж не люблять. А от якщо тема цікава, вони можуть слухати дуже уважно.

Наприклад, коли ми проходили тему крові у восьмому класі, наприкінці уроку учні запитали: «Ви працювали з кров’ю?» Я відповіла: «Так». Вони були в захваті! Їм сподобалося, бо я розповідала не суху теорію, а ділилася власним досвідом. Але інформація швидко забувається. Тому я наполягаю, щоб вони нотували основні моменти.

— Тобто живе слово працює краще за будь-які технології?

— Саме так. Коли вчитель зацікавлений у тому, що він розповідає, діти це відчувають і слухають. І це для мене найважливіше.

— Як діти реагують на повітряні тривоги? Чи відчуваєте ви зростання їхньої тривожності?

— Мене зараз це турбує навіть більше, ніж на початку війни. Перші місяці після повернення до школи, коли лунала тривога, вони миттєво хапали рюкзаки й бігли в укриття. А зараз усе інакше, вони стали надто спокійними.

Коли ти їм кажеш: «Зараз пуск “Кінжалу”», вони реагують дуже повільно. Навіть не одразу встають з місць. Це лякає вчителів, бо діти ніби звикли до небезпеки, потрібно їх буквально підганяти, нагадувати про серйозність ситуації.

— Чи брали ви або ваші учні участь в олімпіадах?

— Так. У нас є призові місця. Ми здобували перемоги на рівні Бучанського та Вишгородського районів. Цього року наша учениця 7-го класу посіла третє місце в олімпіаді з хімії. Торік також мали друге місце, а позаторік брали участь у змаганнях з біології та хімії.

— Як проходила підготовка до цих олімпіад?

— Ми працювали над науковими роботами, зокрема в межах МАН (Малої академії наук). Це досить складний процес, особливо в хімії, оскільки потребує ґрунтовної підготовки. Наприклад, торік ми теж брали участь, але, на жаль, не здобули призових місць. Проте отримали цінний досвід, зробили висновки й тепер знаємо, над чим працювати.

— Чи легко зацікавити учнів брати участь в олімпіадах?

— Ні, дуже важко. Більшість дітей не проявляють особливого інтересу до таких конкурсів. Але, наприклад, у нас є шкільна теплиця, і там вони із задоволенням працюють.

— Розкажіть детальніше про теплицю.

— Торік у мене діяв гурток «Аптека природи» від Бучанського ЦПР. Ми вирощували огірки, помідори, зелень. Коли діти побачили, що рослини справді ростуть, вони були вражені. Спочатку питали: «Серйозно, треба садити руками?» – кажу: «Так, давайте працювати». Але згодом їм це навіть сподобалося. Хлопці самі почали поливати рослини, доглядати за ними.

— Це більше позашкільна діяльність чи частина навчального процесу?

— Поки що це позакласна активність. Але було б чудово зробити її частиною шкільної програми. Для цього потрібно вносити зміни в календарне планування. Хоч ніхто нам і не забороняє зробити це, однак кожні нововведення потребують спеціальних програм та більше практичних знань у цій сфері.

— Ви згадували, що брали участь у конкурсі, пов’язаному з «Аптекою природи».

— Так, ми демонстрували нашу теплицю на обласному рівні. Це був один із проєктів, у якому ми брали участь у Вишгородському районі. А також я була учасницею  громадського проєкту «Дерево життя», головна мета якого – активно залучати молодь до бережливого ставлення до природи.

— Чи були у вас інші екологічні ініціативи?

— Так! Наприклад, ми брали участь у програмі з озеленення території. Нам зателефонували з «ЕкоБуча» й запитали, чи хочемо ми висадити дерева перед школою. Ми погодилися, і нам подарували 20 кленів, катальп та різних видів кущів. Тепер вони ростуть біля школи.

— Чи плануєте ще подібні проєкти?

— Так, ми зараз думаємо, як ще можна покращити територію школи.

— Чи були у вас думки взяти участь у конкурсі «Вчитель року»?

— Так, були. Але думаю, що ще кілька років – і вони самі зникнуть. Зараз у мене друга кваліфікаційна категорія, наступного року планую атестацію. Тоді, мабуть, доведеться обирати між науковими конкурсами, олімпіадами чи, можливо, навіть «Вчителем року».

— Як ви оцінюєте свої шанси на перемогу?

— Якщо чесно, не надто високо. Є вчителі, які повністю віддаються роботі, працюють з ранку до ночі. А я намагаюся знаходити баланс між роботою та сім’єю. Бо якщо ще й приносити роботу додому, то взагалі не залишається часу на себе.