Вчитель з Бучі Людмила Клокун: «Любити дітей легко» (ФОТО)

Кожен вчитель – неповторний, бо кожен по-своєму любить дітей. Ця любов складається з безлічі кришталиків, великих і малих. Справжньому педагогу обов’язково притаманні любов до рідного краю, палке захоплення професією, людяність, чесність, а найголовніше – любов до дітей.

Саме така, закохана у свою роботу, вчителька початкових класів нині Бучанського ліцею №4 з 41-річним педагогічним стажем Людмила Миколаївна Клокун.

– У початкових класах улюбленою грою була гра в школу, де я завжди була вчителем. Мені це так подобалось, що вибір, ким стати, для мене був легким і зрозумілим. Жодних сумнівів – школа, школа й тільки школа!

Вчителька підкреслює, що за весь час роботи жодного разу не засумнівалася, не пошкодувала про свій вибір. Недарма Людмила Миколаївна розповідає про свою роботу з усмішкою та захопленням.

Колись давно юна школярка Людмила закінчила Ворзельську школу, вступила в Київський педагогічний інститут і вибрала саме навчання початкових класів за покликом душі.

– Мені цікаво вчити молодших. Ці їхні перші кроки в школі й далі, далі у велике життя.

Після закінчення інституту жінці запропонували вакансію вихователя в групу продовженого дня у Бучанській школі №4. З часом Антоніну Миколаївна Петренко, яка на той час була вчителькою початкових класів, перевели на місце завуча, а пані Людмила взяла її третьокласників, і так у 1981 році розпочався її шлях вчителя.

Співпраця вчителя і батьків – це ключ до успішного навчання і виховання дітей

За словами Людмили Клокун, учителі зазвичай найбільше хвилюються не через спілкування з новими дітьми, а через спілкування з батьками. Наприклад, що справлять не те враження, не знайдуть спільну мову.

Бо, як показує досвід, не всі батьки цікавляться шкільним життям своєї дитини. Але пані Людмила має чималий досвід викладання, вона постійно контактує з батьками своїх учнів, бо вважає їх своїми партнерами у справі розвитку, навчання і виховання дітей.

– Я завжди собі повторюю, що всі діти різні. Але не буває поганих дітей. Бувають ті, з ким легко, і ті, з ким треба більше часу, щоб щось обговорити чи донести свою думку.

Діти такі, якими їх виховують батьки, суспільство. Батьки іноді дозволяють собі критикувати вчителів у присутності своїх синів чи доньок. Для дитини завжди на першому місці родина, тому пані Людмила часто наголошує батькам, що вони мають формувати позитивний погляд про школу у своїх дітей для того, щоб їм було легше навчатись.

Вчителі початкових класів формують нову націю

Сучасні діти відвертіші. Вони не бояться запитати у вчителя. Більшість із них дуже багато знають, багато чим цікавляться. Змінюється і підхід до викладання. Пані Людмила зізнається, що довго остерігалась проєктних класів. Адже це вимагало від неї роботи з комп’ютером та новітніми системами. Але зараз вона навчає четверокласників за програмою «Інтелект України» і жалкує тільки, що раніше не згодилась взяти на себе цю відповідальність.

Чи складно працювати? Каже, що вже ні, звикла. Ловить себе на думці, що важко було б повернутись до старої програми. Зараз її діти вивчають світ навколо і здобувають практичні навички непомітно для себе, це набагато цікавіше.

Школа, яка рятує

У Людмили Миколаївни нелегке життя, адже вона втратила сина, який трагічно загинув, і тільки любов до дітей тримала її та відданість щоденній праці вчителя.

Школа для Людмили Миколаївни  – це її життя. Завтра вона прийде до своїх учнів, запитає, як справи, допоможе підготуватися до уроку. Це завжди надихало, надавало сенсу життя. Вони знову будуть говорити про звичайні людські цінності: доброту, милосердя, взаємодопомогу. І кожне її слово, слово вчителя – це ще одна цеглинка, що вибудовує людину – гідну, чесну, щиру. Така вона, нелегка і неоціненна робота справжнього педагога.

Тяжкі роки для країни

Дітям подобається щоденна рутина — прокидатися, снідати, відвідувати школу та гратися з друзями. Але спочатку пандемія COVID-19,  згодом повномасштабна війна, яку розпочала росія на території України, порушили звичний уклад життя. Для дітей великим мінусом їхнього розвитку стало закриття освітніх закладів.

Сучасна дитина, як і раніше — це лише мала дитинка, тендітна, ніжна, безпосередня і світла, яка прийшла у цей безмежний, чарівний і складний світ. Перед нею стоїть високе завдання — творити добро. Але сьогодні у хлопчиків і дівчаток є не тільки радощі і досягнення, але й печалі та труднощі, яких вони не повинні переживати, але переживають, бо складнощі лягли важким тягарем на маленькі дитячі плечі і ламають їх. Війна – це страшне слово не повинно було з’явитись у їхньому житті. А знайомство з цим поняттям мало відбутися тільки на уроках історії. Але життя українців наразі покалічене, і страждають усі.

Пані Людмила як і більшість жителів Бучанської громади зустріла війну вдома.

Не розуміючи масштабів, беручи із собою лише ноутбук та посібники для навчання (бо це найважливіше!) вона поїхала з Бучі разом з родиною до Загальців. Там зрозуміли, що теж небезпечно. І прийняли рішення виїхати за кордон. Так вони опинились у Німеччині, де Людмила Миколаївна продовжила дистанційне навчання зі своїми учнями, як тільки це стало можливим.

Вона розповіла, що з радістю знову зустрілась з дітьми.

Та це було і важко водночас. На жаль, у їхній шкільній родині відбулось страшне горе. Одного з учнів, золоту дитину, на яку покладали багато надій, розстріляли разом з його родиною росіяни. Мама хлопця Маргарита Чикмарьова та її сини Матвій і Клим 5 березня о 6-й годині ранку від’їхали від свого будинку, аби евакуюватись, та за 800 метрів, біля Чорнобильського парку їх розстріляли у власному автомобілі. Маргарита та діти загинули на місці, а їхній батько Олександр отримав важке поранення і залишився без ноги. (про його порятунок ми розповідали у матеріалі «Бойові бучанські медики» у № 14 БН від 16 червня 2022 року, – ред.)

Однокласники були шоковані, що Матвія більше немає. Тепер вони з раннього віку знають, що росіяни вбивають навіть дітей.

Але незважаючи на весь біль, повернення до школи важливе, вважає Людмила Миколаївна, тому що безпосереднє відвідування освітнього закладу сприяє успішності, кращому фізичному здоров’ю, а найголовніше соціально-емоційному розвитку дітей.

– Ще до 1 вересня цього навчального року батьки дітей мого класу проголосували за дистанційне навчання, адже було дійсно страшно повертатись до школи. Але зараз ми всі розуміємо, як дітям необхідне спілкування з однолітками, а школа змогла облаштувати безпечне середовище в закладі.

Для Людмили Миколаївни професія педагога – це покликання. Без спілкування з учнями, без проведення уроків, бесід, позашкільних занять для неї немає повноцінного життя. У ці важкі часи школа знову рятує Людмилу Миколаївну.

Ірина Паясь

Газета «Бучанські новини» № 41 від 22 грудня 2022 року.