Колцентр підтримки під час окупації, організований Ганною Страховською

Публікуємо спогади волонтерів, яких Ганна Страховська організувала в колцентр, що діяв у березні-квітні 2022 року. Ганна, Катерина, Роксолана, Юлія, Наталія і Сергій розповіли про свої найболючіші спогади журналістам БН,  якими ми поділимося зі своїм читачем.

Для більшості жителів Київщини розуміння, що війна прийшла до тебе, стало справжнім шоком у лютому 2022 року. Побачити ворога поруч із домівкою й почути звуки снарядів, які вибухають десь дуже близько. Збагнути, що гинуть люди, твої знайомі, близькі. Це виводило з рівноваги і заважало діяти. Та знайшлися рішучі волонтери, які попри всі тяжкості того періоду поставили допомогу іншим на перше місце.

Команда, про яку ми розповімо далі, організувалася в колцентр. Вони діяли цілодобово у березні-квітні: приймали дзвінки, шукали людей, дізнавалися інформацію, підказували, якими шляхами можна евакуюватися, які вулиці в цей момент безпечніші, де знайти ліки, продукти. Вони раділи, коли вдавалося допомогти, і дуже засмучувалися, коли були безсилі через жахливі обставини навкруги. Та найстрашнішим для них було повідомити чоловіку чи жінці, які телефонують, що людина, яку вони розшукують, знайдена мертвою.

Координатором цього важливого процесу стала Ганна Страховська, яка мала подібний досвід роботи (хоч і далекий від того воєнного, що ми всі пережили на початку повномасштабного вторгнення). Адже пані Ганна – очільниця центру Дія.Бізнес у Бучі.

Фото Anna Strakhovskaya із соцмережі

Для початку напрацювали структуру:

закріпили за кожним волонтером район і напрям (харчі, ліки, розшук людей, евакуація, поранені). Визначили, з ким взаємодіють: Оксана Джам (керівник Бучанського центру первинної медико-санітарної допомоги) – медики, Ірина Пасічна (Управління соцполітики БМР) – соціальні працівники, продукти, Олександр Остапа – волонтери тощо.

«Ми дуже швидко організували цей колцентр за ініціативи керівників Бучанської міської ради й Олександра Остапи, – згадує пані Ганна. – Структура мала спрацювати дуже круто, якби не ті обставини, що сталися. Коли ми готові були до запуску, зник зв’язок і розпочалася повна окупація Бучі. Як бути ефективним, коли ти не можеш ні до кого зателефонувати? Це для мене було найскладніше морально».

Та вони зуміли бути корисними. Звичайно, було багато моментів, коли ці люди допомогли жителям Київщини, що потрапили під окупацію. Та зізнаються, на жаль, мають багато негативних спогадів, які неможливо забути.

«Я побачила в соцмережі, що Ганна проявила ініціативу і потрібні люди. Моя родина встигла евакуюватися, але ж розуміли, що багато місцевих залишилися вдома, тож я можу бути корисною, – розповідає волонтерка Катерина».

Якось розшукували маму із сином, з якими близькі втратили зв’язок.

Розпитуючи містян, волонтерка знайшла випадкових свідків, і дізналася, що жінку з юнаком вбили у парку. Це були одні з перших розстрілів у березні. «Найтяжчим було, коли не можеш допомогти, – зізнається Катерина. – Телефоном розмовляєш з людиною, яка має кульове поранення, а дістатися до неї ніхто не може».

Збирали інформацію по крупинках.

Волонтери використовували телефонний зв’язок, усі месенджери – фейсбук, вайбер тощо, все, що працювало і давало змогу отримати інформацію. Збирали її по крупинках. Наприклад, допомагали координувати під час евакуації. Люди, що з їхньою допомогою сіли в автобуси, потім телефонували й повідомляли, що доїхали до безпечного місця. І в колцентрі знали, що евакуація відбулася.

«У березні було багато дзвінків від стурбованих людей, які виїхали, а їхні батьки залишилися в окупації. Зв’язку з містянами майже не було, чутки про розстріли, страти мали. І всі дуже хвилювалися», – розповідає Роксолана.

Волонтери колцентру, які теж перебували далеко від місця події, все ж розшукували родичів тих, хто телефонував, дізнавалися інформацію. У той час в Бучі гарно працювало «сарафанне радіо». Тож через знайомих, які не залишили місто, отримували вісточку. Також в окупованому місті перебували представники міськради, які теж намагалися тримати зв’язок. Нагадаємо, ми публікували розповідь керуючого справами Дмитра Гапченка про окупацію.

Наталія зізнається, що спогади про роботу в колцентрі вражаючі.

Наприклад, породілля у зоні бойових дій. Чи поранена маленька дитина на вулиці Яблунській. Її тоді вдалося вивезти за кордон і прооперувати. Дитина жива.

Їх інформували, де заїжджає російська військова техніка, і люди ховалися в підвали, а були пенсіонери, які не могли нікуди піти. Волонтери й досі із сумом згадують дзвінки родичів, які просили донести хоча б інсулін, а такої можливості через присутність рашистів не було.

Ми розповідали, коли публікували інтерв’ю із вчителькою Наталією Гуртовою, що жителі кількох будинків з мікрорайону Тарасівка в Бучі домовилися і гуртом, а це близько 100 людей, пішли в бік Ірпеня й евакуювалися. Так волонтерка згадала, як до цього вони з цими бучанцями періодично спілкувалися телефоном, адже просто піти, навіть великій кількості цивільних, не можна було. Окупанти їх би просто розстріляли. Тож і координували, у який момент можна рушати.

Її колега Юлія, яка, як сама каже,була у безпеці, мала телефон, комп’ютер, вайфай і вирішила приєднатися до колцентру, розповідає про свій найстрашніший спогад того часу: протягом п’яти днів телефонувала мама і просила забрати тіло її сина.

А ще згадують, як важко було допомогти пораненим під час окупації. Їх координували з лікарями, які надавали консультацію телефоном, або з волонтерами, якщо була така можливість.

Один зі спогадів, який досі не дає спокою Сергієві, про поранену жінку на вулиці Леха Качинського, яка стікала кров’ю. Її скоординували з лікарем, та медик у розмові впевнився, що їй необхідна допомога хірурга. І… зв’язок перервався.

Це була робота 24/7. Без перерв і вихідних. І хоч вони не були зобов’язані це робити, та розуміли необхідність і важливість цієї допомоги, і витримали шалений ритм. «Ми тоді зовсім не думали про відпочинок», – зізнаються працівники колцентру.

І ми висловлюємо волонтерам щиру вдячність за те, що для багатьох людей стали соломинкою, яка їх врятувала.