У Здвижівці рашисти стояли кількатисячною армією (ФОТО, ВІДЕО)

Якщо Буча під час окупації російськими військами була на передовій, то цей населений пункт був, так би мовити, тилом для рашистів. У Здвижівці вони стояли  кількатисячною армією, тут розташовувався їхній штаб, склади боєприпасів і продуктів, госпіталь. Саме сюди вони стягували підбиту в Бучі техніку для ремонту. Сюди прилітали їх гвинтокрили.  Рашисти вирішили, що Здвижівка – районний центр: вуличне освітлення, асфальтовані дороги, школа, дитсадок, клуб…

Ворожі колони заїхали у Здвижівку з боку села Савенки Вишгородського району Київщини. Староста Раїса Козир згадує, що було вже темно, вуличне освітлення вимкнули, у хатах теж не світилося. Гуркіт техніки, всім страшно, навіть собаки не гавкали. Навіть чутно було їх розмови із нецензурними словами.

Зараз ліс уздовж цієї дороги є свідченням, що тут базувалася армія: окопи, бліндажі – здається, що вся територія перерита.

На другий-третій день рашисти вже заходили у хати, зупиняли техніку поруч і дуло повертали в бік будинку. Отець Василь розповідає, що перебував у будинку свого знайомого разом із родиною, почув стук у вікно. Російський військовий попросив дозволу розмістити БТР на городі. Звичайно, люди не чинили опір, а двома родинами спустилися у підвал. Рашисти оселились у хаті. Також розмістились у сусідніх дворах.

Ніна Миколаївна Нестеренко жила у сина в будинку на вулиці, якою в село ввійшла російська колона. Жінка три дні не виходила з оселі, ховалася в погребі. Згодом рашисти оселилися в її хаті, а на подвір’я заїхали п’ять танків, два бензовози. Хазяйку прихистили в себе знайомі. Вона лише просилася кормити котів і собак. Ніна Миколаївна розповіла, що «гості» меблі поламали, дитячі речі повивертали, інші позабирали, навіть тюль зняли. А вівчарку збиралися узяти із собою і кормити обіцяли, та, зрештою, застрелили.

Директорка Здвижівської гімназії Марина Палагеча розповіла, як окупанти приходили до неї додому, вимагали мобільні телефони, а вона віддала старенькі. Росіяни не повірили, що родина не має жодного смартфона, й пригрозили. Пані Марина витягла зі схованки свій мобільний. Після перевірки телефон їй віддали, а дорогий ноутбук забрали «на перевірку в Москву».

Зі Здвижівки на початку війни виїхало мало людей.

«Під час окупації було близько 800 осіб при зареєстрованому в селі населенні 1100, – розповідає староста Здвижівки Раїса Козир. – Навпаки, приїхали деякі бучанці, ірпінці та кияни, які сподівалися, що тут буде безпечніше. Потім вони намагалися повернутися додому. 12 березня безпечно евакуювалися, а вже 13-го орки розстріляли цивільні автомобілі на дорозі. У результаті чоловіка поранили, а його жінка із 14-річним сином та їхні сусіди – 26-річна жінка з півторарічною дитиною, загинули. Також у тій автоколоні загинули літня жінка і отримали поранення п’ять місцевих».

Тетяна Ільченко згадує, що майже всю окупацію жила з дітьми у погребі. Чоловік облаштував там можливість прогрівати трохи вдень за допомогою старої плити. А інші розповідають, що ховалися у льохи лише на початку повномасштабної російської агресії. Холодно, сиро – люди починали хворіти. Вулицями майже не ходили, бо дуже багато було російських солдатів і техніки. Бачили снайперів. Лише інколи окупанти дозволяли пройти між старим і новим селом. Крім того, періодично гриміло і вибухало. Тож намагалися спілкуватися й переміщатися за потреби через двори та паркани.

В Анатолія Сергієнка в хаті жили 34 людини – родичі, знайомі. У когось з них рашисти розмістилися в будинках, в інших – поруч, й дітки до сліз боялися, особливо пострілів важкої техніки. Тож люди вирішили, що краще гуртом жити, та подалі від окупантів. Тим часом у його магазині і кафе орки пограбували товар, а меблі знищили.

При в’їзді в Здвижівку росіяни встановили шлагбаум і зробили укриття з мішків, в окопі стояла їхня бойова машина. Жили по всій вулиці. Розграбували магазин.

На початку окупації отець Василь не був у храмі кілька днів. Коли вирішив йти, дорогою зустрів російських військових. Вони були всюди, навіть на дитячому майданчику сиділи. Священника пропустили. 

А наступного дня рашисти прийшли в храм і запитали, чи можна зайти зі зброєю, і попросили благословення. Отець Василь вважає, що немає права не пустити до храму людину, яка туди йде. А ще чудово розумів усі ризики відмови.

– Вони просили взяти свічку та хрестик. Хтось цілував ікони. А деякі розповіли, що не розуміють, що тут роблять, але вже не мають іншого вибору.

Щодня отець Василь проводив службу. Він вважає, що дякуючи людям, які приходили і молились, село збережене від масштабних руйнувань.

Пані Раїса згадує, коли в храмі йшла служба, росіяни під’їжджали технікою, зупинялися поруч. Звичайно, люди трохи нервували, але продовжували молитися. Староста зізнається, що якби в селі знали, яка різанина відбувалася в Бучі й навколишніх селах, напевно, і з хат не виходили б.

Пан Ігор проживає в садовому товаристві «Садовод» біля Здвижівки і зазначає, що більшість людей мають тут дачу, а самі живуть у Бучі чи Ірпені.

Майже відразу в кооперативі зникло світло. З 15 березня не було мобільного зв’язку. Їжу місцеві готували на вогнищі, на щастя, в одному колодязі була вода. У село за їжею дозволили ходити лише жінкам, по двоє з білими пов’язками на руці та літнім чоловікам. Там місцеві жителі з дачниками ділились молоком і картоплею, бо мали підвали й запаси городини.

Зі слів пана Ігоря, близько 6000 – 10000 чоловік розмістились у лісі поряд з ними. Щодня техніка переміщалась через його будинок.

– Зранку вони їхали в бік Бучі та Ірпеня, маючи намір прорватись до Києва, а ввечері повертались сюди.

За один день він нарахував близько 2000 одиниць. Крім танків і БТРів були також швидкі, військові госпіталі і… крематорії.

– Це був їхній умовний головний штаб нападу. Адже звідси до Гостомеля 15 км, Бородянки  – 10, Бучі – 25. Тут вони встановили свої «Солнцепеки», «Урагани», «Гради», «Капоніри». Звідси вели обстріл Гостомеля та інших населених пунктів.

15 березня пан Ігор знайшов в окопі фрагмент тіла людини.

– Уже після деокупації у квітні ми з місцевими жителями відкопали на тому місці тіла двох молодих хлопців зі Здвижівки – бійців АТО. Руки у них були зв’язані позаду скотчем. Було видно, що їх катували, а вбили пострілами в голову.

У перші дні війни ці чоловіки поїхали до військкомату в Бородянці, який виявився зачиненим. Вони змогли дістатись у Бабинці до знайомих, переночували кілька днів. Вранці пішли додому лісом, де їх зустріли рашисти.

Зі слів пана Ігоря перші військові, які були до ротації, це строковики. Жителів кооперативу вони не чіпали. Будинки, у яких ніхто не жив, відразу пограбували, до інших не заходили.

Але 17 березня приїхали військові росгвардії, на чолі у них був комендант, який назвався полковником Сергієм. Серед місцевих проводили агітацію.

– Охочих їх слухати не було, але вони збирали жителів по хатах, роздавали пайки, в яких були газета, листівка з агітацією, дві пачки молока, печиво і згущене молоко, пару пачок крупів, тушонка. Ще зробили перепис населення.

Збройні сили України не дали російським військовим прорватись до Києва, рашисти відступили.

– Як вони заходили п’ять днів так і виходили п’ять днів, тільки з награбованим, – згадує Ігор.

Відразу на знаку Здвижівка місцеві прикріпили український прапор. ЗСУ зустрічали всім селом із прапорами, сльозами радості, пригощанням.

Після деокупації

Перше завдання, яке собі поставила староста Раїса Козир: потрібно накормити людей. Волонтери вже везли гуманітарну допомогу в Бучу та інші населені пункти. І у Здвижівці відразу організували гуманітарний пункт. Приміщення надали підприємці – родина Сергієнків, які допомагали старості як волонтери. Інші долучилися. Гуртом, а це чоловік 30-35, розвантажували грузи, фасували, роздавали, розвозили. Смаколики, яких було мало, ділили лише на діток. Також возили продукти військовим, що охороняли позиції поруч.

Потроху місцеві оговтуються та живуть далі. Мріють про перемогу і найбільше всього бажають, щоб війна ніколи не повернулась на українську землю.

Для згуртованої роботи і руські не страшні

Під час одного з повітряних боїв біля Старобородянської траси поруч зі Здвижівкою було пошкоджено електричний стовп. Місцеві жителі самотужки його поставили, хоч поруч були рашисти, і намагалися відремонтувати лінії електропередач. Мали велику надію, що відновлять електропостачання. Тоді не вдалося. Та після деокупації це дало змогу селянам одним із перших у регіоні подати світло в домівки.