Тимчасове житло з Литви для постраждалих від дій рашистів (ФОТО)

Сьогодні на вулиці Івана Франка для родини Патківських литовські волонтери з Gedimino Legionas привезли два житлові контейнери, які встановили біля їх вщент зруйнованого у результаті бойових дій будинку.

– Ми співпереживаємо, розуміємо проблеми українців і дуже хочемо допомогти, – розповів волонтер Віллюс. – Саме тому ми сьогодні тут.

Дякуючи зі сльозами на очах Ганна Патківська отримала ключі і зайшла до модуля, де тепер буде її спальня. Другий модуль – побутовий.  Управління соціальної політики вже надало пані Ганні матраци, ковдри і подушки. Також сім’я отримала кілька каструль, трохи посуду. Ці контейнери слугуватимуть родині тимчасовим помешканням, адже поки триває війна, державні програми по відновленню житла не можуть запрацювати повномасштабно.

Поки встановлювали контейнери, пані Ганна розповіла журналістам БН про танки біля будинку, спілкування з рашистами та евакуацію.

Коли окупанти увійшли в Лісову Бучу, Ганна була вдома з родиною: вона з чоловіком, її донька, зять і онучка, якій рік і чотири місяці. Дівчинка гуляла на подвір’ї, коли до них явилися російські солдати зі зброєю. Жінка згадує: поруч стояли чотири танки, які тут стріляли, а потім переїжджали на інше місце. А у сусідньому будинку орки влаштували штаб. Порадившись, окупанти дали її сім’ї десять хвилин, щоб евакуюватися. З автоматами у руках провели їх через залізницю і запропонували йти на Ірпінь.

Родина Патківських почула постріли у тому напрямку вулиці Яблунської, тож попрямувала до центру Бучі. Перелякана онучка весь час плакала. Біля аптеки на вулиці Польовій, неподалік лікарні, їх оточили з десяток рашистів. Це було після 17-ї, тобто під час комендантської години.

«Хто, куди, навіщо? – розпитували окупанти, а потім запропонували залишити 25-річну доньку, а самім евакуюватися через Ірпінь. – Ми її завтра підвезем…».

Перелякані люди не знали, що робити, та у цей час із-за рогу вийшов якийсь чолов’яга із пляшкою горілки. І частина руських відволіклася на нього. А сім’я змогла дістатися до квартири своєї родички.

Пані Ганна зі сльозами розповідає, як нагріли трохи води на свічках і напоїли онучку, а також для неї знайшли трохи печива, – їжі не було зовсім. Це було 9 березня. Нагадаємо нашому читачеві, що цього дня нарешті була домовленість про евакуацію, та рашисти не пустили автобуси до Бучі. Перша гуманітарна допомога прибула до міста набагато пізніше. 10 березня родина змогла виїхати із окупованої місцевості.

Переповнені цивільними автобуси періодично зупиняли руські солдати. Дорогою на їх очах розстріляли чоловіка, який хотів вийти з автомобіля. Дорога евакуації – це були довгі години у страху і невідомості.

У Білогородці, вже на території підконтрольній Україні, їм запропонували різноманітну допомогу. Там вони зустріли незнайомця, який за власної ініціативи завіз їх родину у село, де вони мали родичів, лише попросив бензину за можливості. Ганна сумує, що не запитала його прізвище, а знає лише ім’я – Роман, адже дуже хоче йому подякувати.

За два місяці, коли повернулася додому, родина Ганни побачила свій вщент зруйнований будинок.

Горе, сльози, розпач – це все вони пережили від свідомості втраченого. Та зараз, хоч і маленьке тимчасове житло, та все ж мають дах над головою і надію на краще майбутнє.