Із власного болю – у силу допомагати іншим: Алла Нечипоренко з Бучі розповіла свою історію війни

Є трагедії, після яких людина замикається в собі назавжди. А є ті, хто знаходить у власному горі сили йти назустріч чужому болю. Історія Алли Нечипоренко з Бучі саме про друге.

День, який розколов життя на до та після

17 березня 2022 року, під час окупації Бучі, 47-річний Руслан Нечипоренко разом із 14-річним сином Юрою сіли на велосипеди й поїхали до міськради по гуманітарну допомогу: ліки, їжу, бензин для генератора. Була майже одинадцята ранку. На рукавах, рюкзаках, велосипедах  — білі пов’язки, свідчення того, що вони цивільні та без зброї.

«Ми його загорнули в килим, опустили в ту яму і засипали землею», — ці слова Алла скаже вже після подій, що стануться на вулиці Тарасівській.

Дорогу батькові й сину раптово перегородив російський військовий, який наказав зупинитися. Вони одразу виконали наказ, зійшли з велосипедів, підняли руки вгору, пояснили, що їдуть по гуманітарку і зброї при собі не мають. Руслан на мить обернувся до сина, щоб пересвідчитися, чи той у безпеці. Саме в цю секунду солдат вистрілив. Кулі, які влучили чоловікові в серце, виявилися смертоносними. Руслан загинув миттєво.

Наступні постріли були спрямовані на  Юру. Куля поранила хлопчику руку, і він упав. Тоді окупант вистрілив знову в голову лежачій дитині. Але куля дивом пройшла поверх капюшона худі, лише зачепивши тканину. Юра причаївся, чекаючи, поки мине загроза.

«Пролунав ще один постріл, який мав поцілити в голову, але в мене там був одягнений капюшон», — розповідав згодом підліток. Коли солдат нарешті пішов, хлопчик добіг до найближчого дитячого садка, де йому надали першу допомогу.

Саме в цьому дитсадочку працювала його мама і виховувався Юрій, а під час окупації він став прихистком для місцевого населення.

На фото Алла і Руслан Нечипоренко

Крик з-за бетонного паркану

Про те, що сталося, Алла Нечипоренко дізналася зі слів сина.

«Через бетонний паркан чую, кричить дитина: “Мамо, відкрий!” – Тато де? – “Мамо, тата вбили”», – згадує вона. Жінка хотіла побігти й перевірити, можливо, чоловік лише поранений. Але Юра був упевнений у смерті батька і благав її не йти, боявся, що вб’ють і матір також.

Тіло Руслана більше доби пролежало на вулиці. Мама дружини домовлялася з окупантами про можливість його забрати. Коли нарешті це вдалося здійснити, чоловіка привезли додому на садовій тачці. Гідно поховати тіло  не було жодної змоги. Руслана довелося загорнути в килим і поховати просто на подвір’ї будинку, який він сам будував. Аллі порадили зробити фото та відеофіксацію   як доказ для майбутнього розслідування.

19 березня 2022 року Аллі разом із трьома синами, наймолодшим Юрієм та старшими Валерієм і Андрієм, і свекрухою вдалося виїхати з розстріляної Бучі «зеленим коридором».

Ця історія тоді облетіла провідні українські та світові медіа, ставши одним із символів воєнних злочинів російської армії на Київщині.

Від горя — до служіння

Йдуть роки, але біль такого масштабу не минає. Він або поглинає людину, або стає точкою опори для нового сенсу. Алла обрала друге.

До трагедії вона працювала в бучанському дитячому садочку. Сьогодні — фахівчиня із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб у «Ветеранському просторі «Ветеран ПРО. Буча». Саме особистий досвід найважчої втрати став для неї дороговказом. Вона зрозуміла, наскільки ветерани, родини загиблих, зниклих безвісти чи полонених потребують не просто формальної допомоги, а людини поруч, яка знає цей біль ізсередини.

Сьогодні Алла — надійна опора для тих, хто проходить через подібні випробування. Вона не просто консультує, вона супроводжує людей там, де найскладніше: пояснює соціальні гарантії та права, допомагає оформити запити до ЦНАПу чи Пенсійного фонду, працює з реєстрами, організовує юридичну та психологічну підтримку.

«Вона знає ціну кожного кроку в цьому горі, тому її супровід — це професійність, помножена на щире співчуття», — так про Аллу кажуть колеги з «Ветеран ПРО» у Бучі. Вона пройшла цей шлях сама і тепер допомагає пройти його іншим, щоб ніхто не залишався зі своєю бідою наодинці.

Замість епілогу

Історія Руслана Нечипоренка залишається одним із доказів жорстокості під час окупації Бучі — свідченням, яке звучало і звучатиме в судах та розслідуваннях воєнних злочинів. Але історія його дружини Алли — це ще й свідчення того, що навіть найглибша особиста трагедія може стати джерелом сили для інших. Там, де багато хто зламався б назавжди, вона знайшла спосіб перетворити біль на допомогу і щодня доводить, що поруч із найважчим горем можна поставити плече підтримки, зіткане з власного досвіду.

Контакти «Ветеран ПРО. Буча»: вул. Києво-Мироцька, 104-Б.

Телефон: +38(098) 535 09 56

Графік роботи:

Пн–Чт: 08:00-17:00,

Пт: 08:00-16:00

Газета “Бучанські новини” № 39 від 2026 року

Ми розповідали: Історія війни у Бучі від вчителя Олега Азарова