Пам’ять про Любов Панченко: Мавка з Лісової Бучі повернулася додому (фото)
1 хвилина на читання
30 квітня у Бучі вшанували пам’ять художниці, майстрині вишивки та шістдесятниці Любові Панченко — відкрили меморіальну дошку та провели виставку її робіт
Є події, які не просто фіксують факт — вони відновлюють зв’язок між часами. Саме такою стала церемонія, що відбулася 30 квітня в Бучі, рівно через чотири роки після того, як пішла з життя одна з найяскравіших, та водночас найменш відомих широкому загалу мисткинь України — Любов Михайлівна Панченко.
Того дня на фасаді Бучанського центру культури і мистецтв з’явилася меморіальна дошка, а всередині розгорнулася виставка її робіт. Але головне — ім’я Любові Панченко офіційно присвоєно самому центру. Рішення ухвалено на 88-й сесії Бучанської міської ради — за зверненням громади. Бо саме так і повинно бути: пам’ять про справжніх митців зберігає не держава, а люди.
Коріння Любов Панченко у Яблуньці, душа — у всій Україні
Любов Панченко народилася 2 лютого 1938 року в селі Яблунька — нині це частина Бучі. Вже змалку вона тягнулася до малювання і рукоділля, а хист до мистецтва привів її спочатку до Київського училища прикладного мистецтва, де вона опанувала техніки вишивання, традиційний орнамент та класичний малюнок. Пізніше, у 1968 році, вступила до Українського поліграфічного інституту імені Івана Федорова на факультет графіки — і тут відкрила для себе ліногравюру, ілюстрацію, образотворчу мову народного мистецтва.
Вона подорожувала поліськими селами, збираючи зразки давньої вишивки по крихті — так, як збирають золото. Саме про це згадала на відкритті племінниця мисткині Ірина Левченко: «Любов Михайлівна не просто любила українську культуру, не просто сиділа вдома — вона їздила по селах, збирала традиції. В ті часи, коли ми могли втратити Україну і її надбання, пані Любов допомагала їх зберегти».
У середині 1960-х Любов Панченко увійшла до кола шістдесятників: відвідувала Клуб творчої молоді, літературну студію «Брама», малювала афіші, портрети Шевченка, розробляла ескізи національного одягу та рушників. Працювала художницею-модельєркою в Проектно-конструкторському технологічному інституті та в Республіканському будинку моделей. Лауреатка премії імені Василя Стуса, членкиня Союзу Українок, почесна громадянка Бучі — кожне з цих звань не просто титул, а свідчення визнання, яке все ж таки прийшло, хоч і пізно.
З 1970-х років поруч із нею був чоловік — художник-графік Олексій Петрович Олійник. У Лісовій Бучі за підтримки батьків пані Любові вони разом облаштували простір для життя і творчості. Там народжувалися яскраві декоративні розписи з українськими образами, акварелі, роботи, сповнені глибокого внутрішнього змісту.
Перша публічна виставка після довгих мовчазних років відбулася аж у 1988-му — у редакції журналу «Київ». Потім — Ірпінь, 1992-й. Частина її робіт нині зберігається у Музеї шістдесятництва, філії Музею Києва.
Та широка слава так і не встигла прийти до неї вчасно. Під час російської окупації Бучі 2022 року Любов Михайлівна пережила тривале голодування і стрес. 30 квітня 2022 року, на 85-му році життя, її не стало.
«Художник повинен померти, щоб стати відомим»
На відкритті виставки виступила Любов Крупник — старша наукова співробітниця сектору меморіалізації музею російсько-української війни, упорядниця першого альбому творів Любові Панченко. Її слова пробрали до серця всіх присутніх.
«Коли ще в 2020 році я зайшла в музей шістдесятництва і побачила ці роботи — вони лежали в запасниках, місцями трохи пошкоджені — мені стало дуже жаль, бо я побачила шедеври», — розповіла вона. Саме тоді виникла ідея знайти кошти та видати альбом. А статтю про мисткиню дослідниця назвала промовисто: «Мавка з Лісової Бучі».
«Вона якось особливо відчувала природу, щось таке тонке, що не бачать звичайні люди. І це відобразилося в її творчості — надзвичайно оригінальній і такій делікатній, як її душа», — сказала Любов Крупник.
Вона також висловила переконання, що орнаментика Панченко могла б стати впізнаваним культурним брендом міста: «Та орнаментика, яку вона створила, дуже пасує до Бучі. Вона тут творила, відчувала цей простір».
Пам’ятний знак і живі голоси
Меморіальну дошку на честь мисткині відкривали разом — рідна сестра та племінниця пані Любові, керуючий справами Бучанської міської ради Дмитро Гапченко та очільниця БФ «Берегиня Миру» Юлія Шкурупій. Пам’ятний знак виконано у стилі самих робіт Панченко — її орнаменти впізнаються одразу.
Дмитро Гапченко у своєму слові нагадав про безперервність боротьби: «Любов Панченко боролася за відродження української культури в найскладніші часи. Боролася з російським навалом, який більше сотні років намагався знищити культурне надбання українців».
Юлія Шкурупій, чий фонд «Берегиня Миру» став одним із головних ініціаторів події, назвала цей день «останнім акордом мелодії, закладеної самою Любов’ю Михайлівною»: «Вся ця синергія привела сьогодні всіх нас сюди. І я хочу, щоб її орнаменти, її вишивка були в кожному куточку Бучі — щоб ті, хто приїжджає в наше місто, впізнавали їх».
Виставку допомогла підготувати подружня пара дослідників — кандидат історичних наук, етнограф Олександр Боз та його дружина Любов, працівниця Академії наук України. Вони розповіли не лише про творчість мисткині, а й про витоки її таланту — про особливих творчих людей села Яблунька, про бабусь і прабабусь Любові Михайлівни, що теж вишивали і славилися своїми роботами на весь округ.
Відгуки тих, хто прийшов
Виставка тривала лише один день. Але навіть за цей час зал наповнився людьми, які прийшли не з обов’язку — а з серця.
«Я пам’ятаю, коли ще була студенткою, їздила в медінститут разом з Любов Панченко в одному електропотязі. Ми дивилися, в якій вона буде новій сорочці, яка вишивка. І ця довга коса в неї була…», — поділилася спогадами Віра Кропивницька.
«Стільки задоволення. Душевний підйом. Вона як частинка серця України», — додала пані Наталія Гажаман.
Наступний крок — музейна світлиця
30 квітня стало не лише днем вшанування. Організатори оголосили про створення музейної світлиці, присвяченої життю і творчості Любові Панченко, — простору, де зберігатимуться матеріали про мисткиню та її мистецький доробок.
Ця світлиця — для тих, хто ще не знав її імені. І для тих, хто знатиме його завжди.
Бо Любов Панченко не підлаштовувалася під вимоги часу, не зрікалася мови і традицій навіть тоді, коли це вимагало мужності. Тихо, але з глибокою вірою — вона творила. І сьогодні її мистецтво говорить голосно.
Слава Україні.
