Ніколь – бучанська волонтерка із США: американка в паспорті — українка в серці (Фото, відео)
1 хв читання
Ніколь — уродженка міста Сіетл, що у Сполучених Штатах Америки. Уже понад 17 роки вона проживає в Україні. За цей час жінка не лише полюбила країну, а й стала активною волонтеркою на Київщині — допомагає тим, хто опинився у складних життєвих обставинах.
Журналісти «Бучанських новин» мали можливість поспілкуватися з Ніколь і дізнатися, що ж вплинуло на її рішення залишитися жити в Україні — навіть у час війни.
«Я знаю: я повинна тут бути», – впевнена Ніколь
Уперше молода Ніколь побувала в Бучі, та й загалом в Україні, у 2001 році. Тоді, ще учениця старших класів, вона разом із групою однокласників приїхала до Бучанської школи-інтернату для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Метою поїздки було підтримати малечу — привезти необхідні речі та подарувати увагу й тепло.
Додамо: згодом заклад трансформувався й нині має назву Бучанський ліцей № 5.
«З того часу я одразу полюбила Україну. Навіть не можу пояснити, що саме мене так привабило», — згадує свої емоції Ніколь.
На той момент вона була ще зовсім юною і не могла переїхати до України відразу. Проте зізнається: відтоді постійно шукала привід повернутися.
«Коли сказала батькам про своє рішення, вони подумали, що я жартую. Але згодом зрозуміли — я справді цього хочу», — усміхається вона.
Ніколь не заперечує, що її родині й досі непросто прийняти той факт, що вона обрала для свого життя іншу частину світу. Проте, попри це, рідні продовжують її підтримувати.
Перші роки життя в Україні: переваги та виклики
Ніколь одразу зазначає, що мова — це, мабуть, найпростіше, до чого вона пристосувалася. Постійно слухаючи українців, уже за рік дівчина могла вільно спілкуватися. Хоча, зізнається, спочатку боялася говорити — не хотіла помилятися.
А ось звикнути до національної кухні та менталітету спочатку було непросто. Проте, як каже Ніколь, усі ці відмінності вона сприймала спокійно — як частину нового життя.
«Багато іноземців, коли переїжджають, хочуть, щоб навколо була маленька Америка», — розповідає вона. — «Я ж вважаю, що це неправильно. Якщо ти любиш країну, у якій живеш, то маєш прийняти її, підтримати людей і показати, що ти з ними».
Ніколь не приховує: різниця між країнами відчутна — від черг у поліклініці до системи оплати за електроенергію. Але, попри побутові труднощі, вона з усмішкою згадує, як поступово переймала нові звички.
«Я ніколи не пила чай, а переїхавши сюди — полюбила його», — сміється вона.
Однією з головних переваг життя в Україні Ніколь називає гостинність українців.
«Я досі пам’ятаю, які столи накривали — я була просто в шоці! У нас в Америці треба домовлятися заздалегідь, навіть, якщо хочеш просто зустрітися з подругою. А тут я могла просто постукати у двері — і мене одразу запрошували всередину. Напевно, саме це мені сподобалося найбільше», — розповідає дівчина.
«Я щаслива бути тут, навіть під час війни»
У ніч на 24 лютого 2022 року Ніколь перебувала на заході України. Як і більшість людей у ті дні, вона не знала, як реагувати на події, що розгорталися. Зрештою вирішила на деякий час виїхати — і протягом чотирнадцяти місяців прожила в Румунії.
«Насправді, мені було дуже соромно, що я виїхала», — зізнається Ніколь.
Одразу після приїзду вона вирушила на митницю, де щодня зустрічала евакуйовані українські родини. Протягом 14 місяців Ніколь працювала там майже безперервно, допомагаючи людям у всьому — від організації ночівлі до пошуку транспорту.
За її ініціативи понад 20 тисяч українців отримали необхідну допомогу: квитки, їжу, одяг та засоби першої потреби. Окрім того, волонтерка постійно підтримувала зв’язок з Україною й відправляла гуманітарні вантажі — зокрема, великі посилки з ліками, одягом, їжею, взуттям, спальниками, турнікетами і всім необхідним, чого не було в Україні, навіть, із-за кордону.
«Я рада, що могла тоді допомагати. Але я завжди хотіла повернутися, бо саме тут я відчуваю себе щасливою», — каже Ніколь.
Волонтерська діяльність
Дівчина практично половину свого життя присвятила волонтерству. Як її подруга описує: «Людей із таким великим серцем я не зустрічала».
Для Ніколь волонтерство — це частина життя. Вона допомагає всім: військовим, дітям, людям похилого віку, тваринам тощо.
Кожна історія Ніколь вражає. У свій день народження вона витратила подаровані гроші на генератор для вчительки. Якось серед ночі вирушила віддати придбані речі, щоб швидше допомогти тим, хто потребує. Під час однієї з поїздок на дорозі зустріла черепаху й шукала її власника.
Вона регулярно приїжджає до бабусь, щоб допомогти їм із господарством і погодувати худобу. Закуповує необхідне обладнання для шкіл і лікарень, долучається до відбудови зруйнованого майна.
«Ми якось вийшли до магазину, аби купити речі для дітей, і тут Ніколь побачила безхатька. Вона миттю побігла в магазин, купила їй їжу та речі… а потім ще півдня шукала її», — згадує подруга Валентина.
– Що надихає вас продовжувати?
«Бачити емоції людини, якій ти допомагаєш, — це варте всіх зусиль», — додає вона.
Ольга Остапенко
