Світлана Жолуденко з Бучі: «Даруємо людям часточку свого тепла»

Бучанка Світлана Жолуденко поділилася із редакцією газети спогадами про перші дні повномасштабної війни, окупацію і допомогу людям.

Шок, розгубленість і відмова вірити в те, шо відбулося, – саме так ми почувалися у перші хвилини, дізнавшись про повномасштабний напад росії. Страшна вістка увігнала людей у стан суцільного жаху. Ні мозком, ні серцем ми не могли сприйняти оголошену Україні війну. Такого просто не могло статися!!! Однак сталося, відбулося… Вчорашні проблеми тепер здалися нікчемними, містечкові сварки – жалюгідними, мрії – примарними, а  найближче майбутнє – незрозумілим і страхітливим.

Нова реальність.

Життя кожного окремого українця і держави в цілому змінилось. Ніхто не знав, що чатує  на нас  у найближчі кілька хвилин, і тим більше не брався судити, що станеться через кілька годин, днів і тижнів.

Наша співрозмовниця – жителька Бучі Світлана Жолуденко. Очолює відділ надання соціальних послуг Центру соціальних служб Управління соціальної політики Бучанської міської ради.

Підпорядковані їй співробітники здійснюють опіку над старенькими, хворими та тими мешканцями громади, котрі не мають рідні, а відтак, не мають допомоги і підтримки з боку дітей чи інших родичів. Здебільшого це літні люди – безпорадні, лежачі, з тяжкими хворобами. Окрім  як на соціальну службу, більше нема на кого їм розраховувати.

– Світлана Володимирівна, як ви впоралися з цим усім, адже у перші дні війни це був суцільний хаос і безлад?

– Так, Ви праві, спочатку всі ми були розгублені, ніхто не знав, що робити, як робити, і взагалі… Однак і часу на роздуми і роззирання не було ні в кого, кожен сам приймав рішення, що йому робити і кожен сам проходив свій рубіж між учорашнім миром і сьогоднішньою війною. Хтось вивозив сім’ї у безпечний бік, а хтось залишався тут. А раз тут, то, як-то кажуть, ноги в руки – і вперед…

… 24 лютого о 12:05 йшли додому, п’ять штук пролетіло над головою, і нам сказали не виходити. 25-го все начебто затихло. Прийшли в кабінет, позбирали одноразові пелюшки, дорогою купили цигарок хлопцям і віднесли з сином все це до лікарні. Вже тоді перших поранених почали доставляти.

26-го лютого збирали і сортували по кульках, коробках одяг, білизну, рушники, постіль і все інше. Небайдужі люди приносили теплу одежу, а ми вже потім розвозили і роздавали всім нужденним.

Продукти, ліки, молоко малим дітям, – замовлення, що надходили до кол-центру Бучанської міської ради, передавали волонтерам і нам до відділу соціальної служби.

1,2,4-го березня мені дали автомобіль і дозвіл виїхати, і ми, з’ясувавши адресу замовника, розвозили. А 3-го березня мені з цим допоміг однокласник. А далі вже Світлана Грицаєнко (керівник відділу надзвичайних ситуацій БМР, – ред), чоловіки допомагали, грузили набори продуктів, дівчата збирали ліки. А ми на машині везли все, що було необхідно нашим підопічним, а також родинам з малими дітьми та тим, хто через кол-центр замовляв. Обслуговували підопічних не тільки в центрі Бучі, а й в мікрорайонах Лісова Буча, Склозаводська, Тарасівська, Ястремщина.

А якось через кол-центр надійшло прохання привести для дитини харчування. Приїхали на адресу і до нас вийшов чоловік – здоровий такий, вгодований, і грубо питає, чи привезла я йому цигарок. Було і таке…

Взагалі-то під час потрясінь і неосяжного лиха дуже швидко розумієш хто є хто навколо, і ким є ти сам. Чого вартий. За словами не сховаєшся. Тільки дух, тільки справи.

Коли я йшла на роботу 27 лютого, мій син сказав: “Я з тобою”. З того часу ми вдвох працювали, носили допомогу підопічним. Коли йшли, відразу набирали по 6-8 кульків кожен, бо ходити туди-сюди не було можливості. Разом тікали хащами від орків, удвох наражалися на небезпеку, удвох вискакували з халепи.

Я, мати, знаю точно, що моя спина прикрита. Мій син – гідний чоловік, надійний щит.

Ще один спогад, який, мабуть ніколи не забуду: на одному з наших блок-постів на Яблунці стояв чоловік із двохстволкою. Ми з водієм зупинилися. Питаю його «Що ж вам та рушниця. Два ствола? Два постріла всього?». А він сперся спиною на дуб, глянув на свою зброю, та й каже: зате моїх два буде». Пізніше ми там проїжджали ще. Блок-пост тоді вже розібрали, а на стовбурі дуба сліди від автоматної черги…

Окрім наших підопічних додалися нові. На початку березня частина бучанців вже виїхала з міста, – то й дзвонили з проханням наглядати за їхніми батьками, шо тут залишилися. На машині, пішки, – як вже виходило, – носила продуктові набори. 5 березня біля Екомаркета зі сторони Новуса на площі вже стояв російський танк, й вони навколо скакали і забавлялися – територія, зрозуміло, прострілювалася. Але ж мене чекають, як не піти. Де йшла, де бігом бігла, щоб під дурну кулю не втрапити. Мабуть, Бог беріг мене і допомагав. Кожного разу верталася жива і здорова.

– Це був величезний ризик. Хіба не було страшно виходити на вулицю?

– Чи страшно, питаєте? Звичайно страшно. Я так глибоко ховаю той жах, намагаюся його забути, відволіктися, проте його ж нікуди не дінеш, не відхрестишся, бо то все  – миті мого життя. 7 числа ще траса була чиста зранку, я зайшла в міську раду, взяла продуктові набори і пішла розносити  по підопічних все це.

А 8 березня теж з продуктовими наборами, памперсами (бо одна людина у нас лежача була), ліками йшла, на перехресті біля Енергетиків, 10, виїхав танк з їхніми… (шкода, що не можна назвати їх так, як вони заслуговують, а нецензурно не хочеться) на броні. Я зупинилася, а потім все ж пішла помаленьку. Далі на прехрестя вирулив їхній БТР з купою рашистів зверху.

Перелякалася, очі від того в мене не те що, як блюдця, а як відра стали мабуть. Страшно, дуже страшно. Стрілятимуть чи ні? Дійду я цього разу кудись чи тут і залишусь? Але їхня техніка проїхала повз мене, далі повернули в бік Ворзеля… І цього разу Боженька на мене зглянувся.

Весь час, поки була у нас найменша змога, ми із співробітницями навідувалися до своїх підопічних.

Але ж ви самі розумієте, що пересуватися було все важче, все небезпечніше. Під’їжджали до перехресть, обережно дивилися, чи нема ворога, і далі їхали. А тоді на околиці міста періодично заходили російські солдати. ДРГ висаджувалися.

А з іншого боку, ці люди, що нас чекали, здебільшого безпорадні, просто могли померти від голоду чи без необхідного лікування. Отже, ми йшли і їхали до них, бо так було треба, так було по-людськи, по-українськи. Було таке, що наші військові нас не пустили на Ястремщину – небезпечно. Та ми через кілька годин знову туди поїхали і дісталися до підопічних.

Втім, голод і відсутність ліків – це далеко не все, що може вбити на війні. Якось я принесла одній літній жіночці, нашій підопічній, продукти. Вона лежача була, то ж я їй підібрала таке, що не треба готувати: ковбасу, булочки, сирочки тощо. Поклала до неї поближче, та й далі вже мені бігти. А вона просить: «Зачини двері, щось з кухні мені протяг». Вийшла я на кухню, а там снаряд в стіні стирчить, не розірвався. В кількох сантиметрах від газової труби…

Сьогодні у вас роботи стало більше? Кількість людей, котрі потребують вашої постійної допомоги і підтримки, тих, за ким ви постійно наглядаєте, збільшилася чи їх стало менше?

Знаєте, багато тих, хто стояв на нашому обліку до початку війни, не вижили, багато хто вже пішов засвіти. Когось подолала хвороба, хтось не пережив лиха війни, чиєсь життя обірвалося через ворожий приліт. Але, на жаль, з’явилися у наших списках ті, у кого війна відібрала найдорожче – сім’ю, близьких людей, дітей. Кривавий жах, що зветься війна, поробив їх сиротами. І тепер ми стали родиною для цих наших земляків. То ж мої соціальні робітники піклуються про таких людей, окрім матеріального забезпечення даруємо їм часточку свого серця, свого тепла. Бо ми – Українці і так навчені жити. І так ми виживемо і переможемо.

Газета “Бучанські новини” № 33 від 27 жовтня 2022 року

На фото Світлана Жолуденко із сином