Власноруч поховав трьох вбитих сусідів – спогади бучанця з вулиці Яблунська (Фото)

Ця вулиця Яблунська – одна з найдовших і найстаріших у Бучі. Тут поколіннями жили корінні бучанці, а саме місце мало свою унікальну атмосферу.

Ніхто не міг уявити, що невдовзі місто “Буча” стане символом геноциду, а Яблунська – його епіцентром.

Після вторгнення російської армії в Бучу в 2022 році цей мікрорайон перетворився на арену масових убивств цивільних. Тіла страчених людей лежали просто на дорозі, свідчачи про безжальність окупантів. Згодом частина вулиці отримала моторошну назву — “дорога смерті”.

Місцеві мешканці згадують, що окупанти поводилися по-різному. Спочатку вони намагалися не привертати увагу. Але бої за Київ не давали бажаного результату. Попри меншу чисельність і гірше озброєння українська армія мужньо чинила опір і не давала окупантам пройти до столиці. І росіяни озвіріли.

“Ми були, як оселедці в підвалі будинку на вулиці Яблунська”: історія Миколи Павлюка

Мешканець будинку 203-А на Яблунській Микола Павлюк пережив ці події в Бучі. Він 18 років працював у місцевому ЖЕКу, тож жителі будинку називали його “управдом”.

“З першого дня ми всі були вдома. Це гуртожиток, і на поверсі жили дві сім’ї. У сусідів було двоє маленьких діток. На щастя, моєму родичу вдалося їх вивезти. Наступного дня на вулицю заїхала чергова колона ворожої техніки. Один із пострілів влучив у мою кімнату, пробивши стіну до сусідів. Ми з дружиною дивом уціліли. Що могли – схопили в руки і побігли до підвалу”, – згадує він.

У цьому прихистку вже переховувалося багато людей. Район став одним із головних місць базування російських підрозділів. Після того, як першу колону 27 лютого знищили на Вокзальній, друга зайшла на Яблунську 3 березня.

Окупанти ставили техніку впритул із багатоквартирними жилими будинками, виламували ворота, паркани і заїжджали на приватні обійстя. Будинок, у якому жив Микола, зайняли орки.

“Спочатку окупанти були ще не такими жорстокими. Але потім після ротації прийшли інші – і почалися справжні звірства”, – розповідає Микола.

Росіяни дізналися, що в будинку залишилося багато людей. Вони перевіряли всіх і… почали вбивати.

“Женя жив на першому поверсі. Коли вони ходили й обшукували квартири, то спочатку стукали, а якщо їм не відкривали – виламували двері. Він відкрив. Його дружина в цей час була з нами в підвалі. Ми домовилися, що він залишиться нагорі, щоб нас захищати. Його квартира саме над підвалом,.Ми мали перестукуватися. Але Женя перестав відповідати”, – каже Микола.

Через чотири дні окупанти дозволили людям вийти з підвалу на вулицю. Жінка пішла в квартиру й знайшла застреленого Женю зі слідами жорстокого побиття. Усюди була кров, а стіни кімнати та система опалення були зрешечені кулями. З дірявих труб текла вода.

Їх підвал орки закривали на ніч БТРом – під’їжджали впритул. Дозволяли раз на кілька днів вийти і закип’ятити воду. Періодично виводили всіх «на перекличку». Багатостраждальні люди вже молилися, щоб якийсь снаряд прилетів по них і забрав життя їх мучителів. «Ми думали, що Бучі вже не має», – зізнається житель Яблуньки.

Бучанець згадує, що йому довелося поховати власноруч трьох своїх сусідів.

“У декого вони перевіряли документи, а потім відпускали.  А декого – розстрілювали. Нашого Льоню вбили після того, як він попросився піднятися у будинок. Як повернувся і пішов, його розстріляли у спину».

Коли копали другу могилу на подвір’ї, російські солдати стріляли в їх напрямку. На щастя, не по людях, а просто для «попередження». Хоча вони й мали дозвіл від окупантів на поховання.

Третього сусіда, теж Леоніда, вбили біля дверей підвалу. Микола згадує, що тоді солдат зайшов до них і зібрав мобільні. Льоня пішов за ним прикрити двері. І раптом вони почули постріли. «Ми забилися в кутку перелякані… Він упав на сходах, а пізніше хтось із окупантів кинув у нього гранату. Ми збирали його частинами, щоб поховати”, – розповідає зі сльозами наш співрозмовник.

Коли тіло Льоні лежало в коридорі, Микола благав окупантів дозволити йому взяти іконку з його квартири.

“Я стояв на колінах і просив, щоб дозволили хоча б поховати по-людськи. Вони погодилися”, – каже чоловік.

Пам’ять, яку неможливо стерти

Після звільнення Бучі світ побачив кадри з вулиці Яблунської. Розстріляні люди, які так і залишилися лежати просто на дорозі, закатовані мешканці, могили у дворах будинків – все це стало доказами військових злочинів, скоєних російськими солдатами.

Найголовніше, щоб ця правда не була забута. Буча, Ірпінь, Маріуполь, Бахмут – міста, які стали символами української боротьби. І вулиця Яблунська – одна з найболючіших сторінок цієї історії. Зараз вулиця  знову наповнюється життям, люди повернулись до своїх домівок, відновили оселі. Але спогади про ті жахливі дні не зітруться ніколи.

Анастасія Ісаєва, Ірина Левченко