Дім для родини Дремлюг: дитячий будинок сімейного типу в Гаврилівці

Бучанська громада радо вітає нових мешканців – родину Дремлюг та їхніх десятьох прийомних діток.

Яна та Володимир, які є внутрішньо переміщеними особами з окупованого Бердянська, опікуються десятьма дітьми. Та спілкуючись із цією неймовірною, позитивною родиною забуваєш про слово «дитбудинок». Адже це дружна, відкрита родина: мама, тато, п’ять хлопчиків, п’ять дівчаток і песик Арчі.

Разом із Бучанським міський головою Анатолієм Федоруком та фахівцями Управління соціальної політики БМР журналісти БН побували в гостях у новому будинку родини Дремлюг.

Мама Яна гостинно запросила на чай-каву з порційно виготовленими тірамісу, вправно накрила великий стіл. І весь час щось розповідала та дякувала. Адже сім’ї довелося пережити багато труднощів: окупацію, триденне очікування на російському блокпосту, життя в орендованих квартирах у Запоріжжі, спроба сховатися від війни на Закарпатті, повернення у Запоріжжя, життя під Києвом у «Містечку Хансена». І нарешті своя власна домівка в Гаврилівці.

Будинок наче створений для цієї великої родини. При вході просторий хол із кухнею, електродуховка в очікуванні свого місця, великий обідній стіл, а ще  сучасна груба з плитою. Тож у разі проблем зі світлом чи газом буде тепло і приготувати їжу теж можна. Далі коридор і кімнати для дітвори: по дві для дівчат і хлопців. На другому поверсі – спальня батьків і ще кілька просторих приміщень. Звичайно, кілька санвузлів.

Яна і Володимир Дремлюги розповіли «Бучанським новинам» свою історію

У 2012 році, коли сімейна пара вже не мала надії на народження дитини, вирішили всиновити. Та соціальна служба порадила взяти дітей під опіку – створити прийомну родину, щоб зрозуміти, чи це їхня доля. Так у них з’явилися два хлопчики восьми і чотирьох років і однорічна дівчинка. Найстарший прожив з ними десять років і вибув з дитбудинку сімейного типу за віком, та вони не втратили зв’язок зі своїм першим сином.

Це не завадило Володимирові приєднатися до захисту України – у 2015 році він став учасникам Антитерористичної операції на сході держави і служив понад рік.

Більшою родиною вони стали у 2019 році: ще двоє хлопчиків та дівчинка стали їхньою сім’єю. Жили вони на той час у селі в Приморському (нині Бердянському) районі, та вирішили переїхати до Бердянська. Там до них приєдналися ще двоє хлопців.

Випробування війною

Вранці 24 лютого 2022 року вони, як і більшість українців, прокинулися від вибухів. Спочатку навіть не зрозуміли, що це війна. Потім швидко зібрали дітей і поїхали до Яниної мами в Єлісеєвку, яку дуже швидко окупував ворог. Там жили два з половиною місяці. Та коли російські солдати почали звірствувати – ходили по дворах, шукали атошників, знущалися над хлопцями – вирішили виїжджати.

Майже три доби родина стояла на блокпосту.

«У черзі були тисячі автомобілів, багато з дітками. Одна жіночка у віці навіть померла. Люди поверталися назад, бо не витримували. Було дуже важко…», – згадує Яна.

Спали в машині, а Володимир, щоб звільнити дітям місце, просто на лавці зупинки, що була неподалік. Уже дійшло до того, що воду ділили маленькою філіжанкою по кілька ковтків кожному. Коли нарешті російські солдати їх пропустили, і сім’я дісталася до Запоріжжя, вони вже мали проблеми із шлунком через голод.

Згадують, яку безмежну радість відчували, коли побачили українських військових і поліцейських. Як хотіли їх обійняти. Як плакали від щастя після всіх поневірянь біля російського блокпосту.

У Запоріжжі стикнулися ще з однією проблемою: ніхто не хотів здавати квартиру великій родині. Усіх лякала кількість дітей.

«Але світ не без добрих людей», – наголошує Володимир. А Яна додає, що їм порадили звернутися до однієї  церкви, коли чекали в черзі на гуманітарну допомогу. На той час їм уже вдалося зняти помешкання, але діти спали на підлозі, бо не було ліжок.

«Це люди з великим серцем», – згадує родина про прихожан церкви, які їм всім допомогли й підтримували протягом півтора року.

Коли були повітряні тривоги – а в Запоріжжі часто гучно і страшно – вони всі разом ховалися у ванній кімнаті, накривалися ковдрами і подушками. Та якось вранці після чергової гучної ночі вийшли на вулицю й побачили, що їхнє авто пошкоджене уламками. Це був дзвіночок, каже подружжя. Вони знову зібралися, сіли в авто і поїхали на Закарпаття. Але там, де оселилися, великій родині було некомфортно, тож через кілька місяців вони знову повернулися в Запоріжжя.

Згодом соцпрацівниця порадила їм заповнити анкету для проживання у «Містечку Хансена», що побудували на Київщині для ВПО. Так ДБСТ опинилися в нашій області. У вересні 2024 року ще четверо діток стали частиною цієї дружної сім’ї.

Напередодні нового року вони дізналися про можливість отримати власний будинок у Бучанській громаді за державну субвенцію

Яна з Володею згадують, що приїхали в Гаврилівку подивитися дім, зайшли на просторе подвір’я і відразу погодилися. Анатолій Федорук розповів, що коли працівники міськради шукали для них будинок, враховували не лише метраж будівлі і кількість кімнат, а й розмір дворової території. Щоб у теплу пору року їм було комфортно на власному подвір’ї.

– У чому ваша сила? – запитали ми в подружжя.

– Ми живемо заради дітей. Ми робимо все, щоб вони були щасливі.

– Але ж це важко?

– Так, важко. Але ми звикли. І все робимо разом. Готуємо, прибираємо, доглядаємо діток, вчимо з ними уроки…

Вони купують продукти ящиками, печуть торт не менше семи кілограмів, варять борщ у 15-літровій каструлі. І давно до цього звикли.

Для Яни і Володимира велика родина – це робота, яку вони люблять і цінують. І це їхнє життя, яке вони не уявлять іншим. Абсолютно всі дітки називають їх мама і тато. Навіть ті, що з ними лише кілька місяців. А хлопчик, який у родині найменше часу, прибігає до батьків і захопливо показує нові подаровані іграшки, розказує про свою радість. Попри всі труднощі, що випали на їхню долю, всі діти відкриті та позитивні. Можливо, тому що такі їхні нові батьки, які себе без останку дарують цим хлопчикам і дівчаткам.