Історії війни Бучанської громади: Луб’янка в окупації (ФОТО)

Староста села Луб’янка Ірина Петрушевська разом із іншими місцевими жителями розповіли БН про прихід рашистів, їх постійний контроль, обстріли, схованки у підвалах, порятунок поранених, які тікали від російської армії, втрати людей, розроми приміщень і багато чого іншого. Наша розмова була влітку 2022 року.

Ірина Петрушевська дізналася про початок повномасштабної агресії рф близько 05:30 ранку: почула вибухи і відразу отримала смс від місцевої жительки «Війна». Згадує, як тоді вранці з’їздили в Бучу, взяли участь у черговому засіданні міської ради та поспілкувалися із міським головою Анатолієм Федоруком щодо наступних дій. Того ж дня, 24 лютого старостинська машина вдруге поїхала в місто – завезли у військкомат добровольця, тепер він служить у ЗСУ.

Пані Ірина розповідає, що після цього прийшов у старостат учасник АТО Ігор Бакунь, теж питав про військкомат. Потім він на власному автомобілі поїхав не в Бучу, а через Озера у військове містечко. Там його вбили рашисти.

ФОТО: Ірина Петрушевська навпроти пошкодженого рашистами приміщення старостату, ще забитого дошками

Наступного дня – 25 лютого зранку луб’янчани вже побачили на дорозі до Гаврилівки російські танки і БТРи.

Та тоді колону розбили неподалік Гостомеля. Потім 1 березня більше 2000 одиниць техніки та більше 15 тисяч солдат зайшли у ліс поруч і там окопалися. А до Петрушевських на подвір’я заходили кадирівці, просили воду, щоб руки помити, бо вони хотіли помолитися.

Староста розповідає, що у наступні дні з дозволу власників магазинів вони роздали всі продукти людям, щоб не дісталися окупантам. Крім того, жителі мали запаси муки, тож пекли млинці. Хоч і не мали хліба, але не голодували в окупації.

У перші дні від бойових дій найбільше постраждали підприємці, адже у промисловому мікрорайоні найбільше стріляли. Згадує, як власники птиці, що евакуювалися раніше, зателефонували Ірині Петрушевській і передали, щоб місцеві розбирали кури. Тоді волонтери їх розносили родинам з дітками.

Поки рашисти не розмістилися у селі, пані Ірина ходила в центр і перевіряла приміщення старостату.

ФОТО: баня рашистів, яку вони облаштували у кіоску

7 березня ввечері їй повідомили, що вже зламані замки, і адмінприміщення та пошта відкриті.

Це був час, коли росіяни почали обживатися у селі. На ранок у центрі не було рашистів, тож Ірина Петрушевська поспішила до старостату і зуміла врятувати комп’ютерну техніку і важливі документи – все перекинули через паркан і сховали у сусідів, на щастя, вони погодилися. І хоч у цей час бомбили, неподалік прилітали снаряди, вони зуміли врятувати найголовніше.

Наступні дні уже поруч старостату і біля школи та церкви окупанти вирили окопи, поставили важку техніку, снайпери зайняли позиції. Російські солдати заселилися в адмінбудівлях, школі, будинках, хазяї яких втекли від війни. Із кіоска, що стояв біля церкви, зробили баню.

Під час окупації села Луб’янка російські військові часто влаштовували обшуки.

Заходили по 5 разів у кожну оселю, забирали телефони, розбивали. Та все ж знаходилися місцеві сміливці, які передавали позиції ворога у ЗСУ.

Старосту місцеві «не здали». Тож окупанти не знали, що жіночка, яка щодня ходила через все село повз блок-пости до мами, має причетність до місцевої влади.

Багато луб’янчан очікували «зелені коридори». І з 9 по 14 березня бажаючі на власних автомобілях благополучно виїхали із села.

Бібліотекар Тетяна Трепез розповіла, як окупанти дивувалися, що у селі є газ. І як понищили все у адмінприміщенні та бібліотеці.

А ще місцеві не розуміють, чому російські солдати руйнували. Наприклад, жили у пустій хаті, звичайно, брали всі запаси їжі. Та навіщо побили дитяче ліжко, інші меблі?

Микола Мусаєв розповідає, що рашисти поставили свої блокпости по всьому селу. 

Постійно перевіряли усіх, хто йшов по воду до колодязя. Адже у будинках людей не було ні світла, ні газу, ні води.

Приблизно раз на тиждень окупанти перевертали всі речі у будинку пана Миколи.

«Як тільки змінювались військові, так і приходили знову і знову. Всі з автоматами. Шукали телефони чи людей, які могли переховуватись у сараї чи хаті. Забрали старий непрацюючий ноутбук, а планшет онука побили.»

На долю фельдшера Тетяни Іванівни Камаєвої випало чимало потрясінь

26 лютого біля Озер розстріляли автомобіль, у якому були син і зять пані Тетяни та їх друг. А чоловіків забрали у полон, і їх деякий час тримали у підвалі в Гостомелі разом із нацгвардійцями. Відомо, що чоловіки зараз утримуються в Курську.

А її чоловіка вбили у сусідньому селі.

Згодом, одного дня, коли пані Тетяни не було вдома, у її оселилися чужі люди – жителі Гаврилівки, які намагалися втекти із зони бойових дій. Їх автомобіль, у якому було дві родини з трьома дітками, розстріляли рашисти. Водія вбили, його дружина отримала сильне поранення. Ще одну пару і діточок Бог зберіг. Вони дістались до хати Тетяни, розбили вікно, заховалися в середині. І перелякані вблагали жінку, що повернулася, не вбивати і не виганяти. Вбитого чоловіка захоронили на городі фельдшерки, а після деокупації ексгумували.

Тетяна Іванівна щодня доглядала за раною гаврилівської гості. Так вони і жили разом, доки не оголосили «зелений коридор», яким біженці з Гаврилівки виїхали. Одна родина у Хмельницький, друга – в Іспанію. І вже передавали привіт своє ангелу охоронцеві – Тетяні Іванівні.

Та це не всі страшні пригоди, які трапилися із жінкою.

Якось близько 05:30, пані Тетяна ще була у ліжку, у хату прилетів снаряд. Частину будинку і дах пошкодило, вибило вікна. Це стало великим потрясінням. Зараз уже будинок накрили новим дахом, відбудували пошкоджену стіну.

ФОТО: пошкодження в місцевій амбулаторії

Ірина Петрушевська згадує, що було прикро бачити, як щодня в один і той же час повз їх двір їздили чотири «Гради», ставали біля ставка і стріляли у сторону Бучі чи Гостомеля. Місцеві передавали ЗСУ цю інформацію, та українські війська боялися «зачепити» мирних жителів. Тож луб’янчани вимушені були лише безсило спостерігати, як орки нищать українську землю.

Місцеві розповіли, що одного луб’янчанина рашисти полонили, бо він на вулиці сказав їм якесь криве слово. За це йому наділи на голову мішка і забрали. Наразі точних відомостей, де саме його утримують, не має.

Емілія Михайлівна Петренко зізналася: боялася, щоб рашистам не розповіли, що вона лікар, щоб їй не «нагадали» про обов’язок медика лікувати всіх. Тому що дуже не хотіла на них працювати. І згадує, як селяни підтримували друг друга і продуктами, ліками – ділилися чим могли, і психологічно. Намагалися знайти щось хороше, щоб відволікти себе та інших.

А також вони згадують, як наприкінці березня побачили, що з різних сторін стріляють по позиціях рашистів, які окопалися у лісі. Це ЗСУ підійшли. За кілька днів – 31 березня, з 5 до 6 ранку російські війська двома колонами трохи більше 120 одиниць техніки, виїхали із села. А напередодні вони виносили клумки, ящики із речами, техніку і вантажили у свої машини.

ФОТО: залишки позицій російської армії у лісі

Жили поруч з орками

Пані Оксана проживає на перехресті, і саме на проти них базувалися російські солдати. Вона розповіла, що більшість часу проводили у погребі. Всі тридцять з лишнім днів вона із синочком ночувала під землею. Батько зумів змайструвати пристрій, який нагрівав великі камені, а від них тепло йшло по приміщенню. Тож змогли у льосі тримати температуру близько 15 градусів.

Батько з чоловіком залишалися жити у будинку. Російські солдати приходили, перевіряли, обшукували. Та найстрашніший день згадує, коли летіли бомби і працювало ППО, а шматки снарядів падали на будинки.

Цікаво, що їх попереджав про під’їзд рашистів домашній собака: виказував тривогу і бігав по колу на цепу. Коли ж песик спокійно лежав, родина знала -можна спокійно перебувати на подвір’ї. За межі обістя вони не виходили, поки у Луб’янці стояли російські солдати. Лише по двору до сусідів, у яких могли готувати на пічці.

ФОТО: пошкоджені будинки у Луб’янці і викопані рашистами капоніри

За період окупації у селі не померла своєю смертю жодна людина, всі трималися.

Та за перших п’ять днів після звільнення п’ять людей залишило цей світ. Більшість з них хворіла весь цей страшний період. А невчасно надана необхідна медична допомога призвела до трагічних наслідків.

ФОТО староста привезла до медиків у Бучу тяжкохворого. 5 квітня 2022.

Павучки

Тетяна Логінова організувала жіночок, і разом вирішили плести сітки на допомогу нашим військовим. Говорять, що інколи працюють лише у трьох, та зазвичай команда набагато більша – до 10-12 людей.

У плетіння вкладають душу, аби готові вироби якісно берегли наших Героїв на фронті.  Періодично співають пісні, адже  більша частка працівниць із колективу «Барви Полісся». Тож і голос тренують, і твори згадують. А з гарною піснею і робота краще справиться.

Газета “Бучанські новини” № 27 від 15 вересня 2022 року