Водолаз-рятувальник Микола Стащенко – закоханий у морські глибини

Немає нічого ціннішого й важливішого, ніж людське життя. Коли нам загрожує небезпека, ми сподіваємося та чекаємо допомоги від людей, які ризикують власним життям і здоров’ям заради нашого спасіння.

Сьогодні мова піде про військового водолаза-рятувальника Миколу Стащенка, який в далекому 1954 році проходив службу в армії на військово-морському флоті й відтоді його серце закохане в цю роботу та морські глибини…

Відсвяткувавши нинішнього року 85-річчя, Микола Якович згадує минулі події, ніби вони відбувалися вчора. Розповідає, що народився в робітничій сім’ї, любив ходити в школу, адже ріс кмітливим та активним хлопчиком. Йому було цікаво навчатися та пізнавати щось нове. Життя юнака набуло нового сенсу після служби.

– Призвали в армію в Києво-Святошинському районі, – згадує Микола Стащенко, – як зараз пам’ятаю, «Южная 25», за спецнабором водолазом на військово-морську службу на флот. Нас призовників розподілили на кораблі, і я потрапив в «Аварійно-рятувальну службу північного флоту». На цивільній мові це «Експедиція підводних робіт особливого призначення». Там пройшов 9-місячні водолазні курси. Служили в Мурманську, у Полярному – закрите місто в Мурманській області Росії, розташоване на березі Катерининської гавані Кольської затоки Баренцевого моря. У віддаленій частині Мурманська, невеликому селищі Дровяноє, розташовувалася наша база.

Служба військового Миколи полягала в порятунку людських життів і допомозі щодо техніки. Коли підводний човен зазнавав аварії, саме водолази забезпечували вихід особливого екіпажу із субмарини, рятуючи їм життя. У разі потреби забезпечували команду глибинного судна необхідними товарами, харчами та навіть повітрям.

– На навчаннях занурювалися в морську безодню й обстежували акваторію Кольської затоки. У мене й досі зберігається особиста книжка водолаза, де записано кількість годин перебування під водою з початку водолазної практики. Ми за ці години занурення отримували кошти. Хто набирав 500 підводних годин – виплачували 500, на той час рублів, хто напрацював 1000 – стільки й отримав. Я ж за службу набрав аж 1020 підводних годин. Тож, отримавши кошти, одразу придбав собі демісезонне пальто, – згадує Микола Якович про свої успіхи. І продовжує розповідь: – Також навчалися надавати допомогу особовому складу підводних човнів. Приміром, коли субмарина лягала на глибину 30-40 метрів, ми зв’язувалися з капітаном глибинного човна, який просив надати їм повітря. Тоді ми спеціальними пристосуваннями постачали їм кисень.

Окрім цього, водолази аварійно-рятувальної служби флоту займалися суднопідйомними операціями.

– Пам’ятаю нас послали на Кольську затоку діставати із затонулих під час Другої світової війни транспортних суден, які йшли до нашої країни з допомогою, продукти харчування, консервацію, спирт, озброєння, – згадує військовий водолаз. – От ми і розвантажували їх для доставки на поверхню. Запам’ятав, що у великих мішках була мука, яка зверху взялася грудочками, а всередині виявилася гарною й придатною для вживання.

Демобілізувався пан Микола у 1958 році, прослужив чотири роки, які запам’ятав на все життя. Спогади армійської служби Микола Стащенко згадував із задоволенням. На запитання чи не хотів він тоді продовжити служити Батьківщині на військово-морському флоті Микола Якович поділився сокровенним:

– Мені дуже подобалася служба і я хотів і надалі продовжувати роботу на флоті. Однак батько був проти. Він не схвалював мій вибір. Я послухав його і пішов працювати на Київський завод верстатів-автоматів імені Максима Горького, наразі ПАТ «Веркон» – верстатобудівний завод у Києві, на якому пропрацював до виходу на пенсію. Я довго холостякував й одружився аж у 35 років. Моєю обраницею стала дуже красива дівчина Людмила, з якою познайомився на цьому ж заводі, – з гордістю розповідав про свою кохану пан Микола.

Дружина Людмила Миколаївна подарувала Миколі Яковичу чудових діточок: доньку і сина. Має дідусь Микола вже й дві онучки. Все у нього в житті склалося добре. Лише душа сумує за морем…