Історія бійця Олексія Кудрі – це сталося біля Дебальцева
1 хвилина на читання
18 лютого 2015 року понад 2,6 тис. українських військовослужбовців остаточно залишили позиції на Дебальцівському плацдармі і відійшли на нові рубежі оборони на північний захід від міста. І хоча деякі групи відходили ще кілька днів, саме ця дата вважається завершенням боїв за Дебальцеве.
Бучанець Олексій Кудря служив у складі мобільного вузла зв’язку Збройних сил України (ЗСУ), дислокованого неподалік його рідного міста Бучі, у селищі Семиполки. 9 грудня 2014 року, у свій 34-й день народження, старший сержант Кудря виїхав до зони АТО. Його підрозділу випало служить у Дебальцеві.
Свою історію Олексій повідав журналістам «Бучанських новин» для того, щоб люди пам’ятали ці страшні для України дні, а також, щоб розповісти про героїчного побратима, якому завдячує життям.
– Наприкінці 1990-х років я розпочав строкову службу у тогочасній Національній гвардії України (НГУ), – розповідає Олексій, – спершу виконував завдання з охорони громадського порядку. Згодом працював у службі безпеки посольства Німеччини в Києві. Після розформування гвардії служив у підрозділі зв’язку ЗСУ.
У 2014 році отримав повістку та одразу пішов у військкомат. Я не ховався, адже розумів, що це мій обов’язок. Так я став командиром відділення НАЧАЛЬНИКА радіостанції Р-142Н.
10 грудня 2014 року наш мобільний вузол зв’язку прибув у Дебальцеве. Спочатку ситуація у місті була не зовсім напружена, але то був лише початок, через деякий час становище погіршилось. Але те, що опинились в оточенні, дізналися лише 16 лютого.
Коли ми тримали оборону на відкритій місцевості біля залізниці, десь зовсім поруч пролунав дуже потужний вибух. Я отримав мінно-вибухову травму: вогнепальне наскрізне осколкове поранення правого передпліччя, струс, контузію. В голові відразу з’явився біль, а рукав бушлата почав червоніти від крові. Мій командир, майор Корчан, перетягнув мені руку джгутом, забинтував та вколов знеболююче.
Пізнього вечора ми отримали наказ відступати. Усі завантажились у критий «Урал». Машини рушили колонами, спочатку – в місті – було тихо, а ось за його межами ми почали потрапляти в засади бойовиків. Наш маршрут ішов до Артемівська, що за 50 км від Дебальцева. Проте повністю контрольована українською армією зона вже починалась за 25 км біля селища Луганського. Ми були впевнені, що зовсім скоро виберемось, але сталось зовсім інакше.
Ми потрапили в «котел». Я був контужений, втратив багато крові та періодично перебував без свідомості. Наша вантажівка під обстрілами з’їхала з дороги, тож всі хлопці, рятуючись, розбіглись. А я підвернув ногу й ледве докульгав до дороги. Автомобілі проїжджали повз, аж нарешті водій Камазу 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади ЗСУ зупинився. Цей водій – Герой, тому що врятував багатьох хлопців, зупиняючись під обстрілами і підбираючи їх. Згодом КамАЗ таки наздогнав колону. Але в його тент влучив снаряд, водій наказав стрибати, хлопці рятувалися один за одним. Я глянув на водія, а він був уже мертвий.
– Напевне, ви бачили тоді багато поранених і загиблих?
– Не знаю скільки людей тоді загинуло…На багатьох горів одяг, чув крики від болю. Я навіть не знаю, як мені вдалось вижити. Йшов шалений бій, гатили з артилерії і зі стрілецької зброї. Всі вцілілі хлопці бігли до гаю, який був неподалік. Я ледь туди добрів і в напівпритомному стані присів на сніг. Напевно, втратив свідомість. І тут з’явилась людина, якій я залишусь вдячним на все життя. Мене врятував чоловік на ім’я Тарас. Я прийшов до тями, він дав мені свою руку і підставив плече. Йти було дуже важко, але Тарас не дав мені здатись. Він постійно підбадьорював мене, казав, що нам залишилось зовсім небагато і ми будемо в безпеці. Коли на обрії з’явився синьо-жовтий прапор, я повірив, що все буде гаразд. Хоча обстріли мене все ще лякали.
Я упевнений: якби не допомога Тараса Лінника, я б не вибрався звідти. Я дуже зворушений вчинком людини, яка мене тоді навіть не знала.
– Ви дізналися історію вашого рятівника?
– Тараса Лінника призвали за мобілізацією в Галицьке з’єднання НГУ. Сам він з Острога Рівненської області. На фронті його служба починалась вночі: він ходив з одного до іншого блокпоста й за допомогою тепловізора спостерігав за місцевістю. Завдяки цьому на службі він отримав позивний «Очі».
До того, як прибути в Дебальцеве, у нього було вже два відрядження в Донецьк. Тарас розповідав, що 17 лютого було особливо важко. До Дебальцева ніхто не міг дістатись – ні волонтери, ні спостерігачі ОБСЄ. Місто було в оточенні. Тарас разом з побратимами виїхав БТРом. Вони знешкодити ворога поперед себе, але машина була виведена зі строю, і бійці опинилися в яру. Там було багато техніки, яку витягував танк. Весь склад їхнього блокпоста сів в інший КрАЗ, але за10 хвилин їзди вони теж потрапили в засідку ворога. Коли автомобіль різко зупинився, ротний наказав стрибати. У цей час їх обігнала вантажівка, на котрій перебував я. І саме в нас влетів снаряд.
Тарас розповідав, що бачив, як поряд з нашою машиною лежали і «двохсоті» і «трьохсоті». На місці працювали санітари.
Його побратими розбилися на кілька груп і розбіглись. Довго плутаючись яром, через якийсь проміжок часу вони побачили український прапор. Але перепочити не встиг: прибіг хлопчина та розповів, що в яру залишились хлопці з підбитого КамАЗа. І Тарас, хоч і був майже безсилий, повернувся й знайшов під деревом мене, закривавленого та непритомного. Розповідав згодом, що я вважав його противником і думав, що мене беруть у полон.
Вийшовши звідти, ми санітарним автомобілем поїхали до лікарні Артемівська, а там наші шляхи розійшлись.
– Ви бачилися згодом?
– Після демобілізації ми зустрілися в Києві. Тим, що мене дочекалася з війни донька, дружина та всі рідні, я завдячую саме Тарасу.
Довгий час я вимагав для нього «Орден за мужність», адже саме ця нагорода для людей, які ризикують собою і рятують інших. На жаль, Тарас його не отримав. Але його нагороджено медаллю «За військову службу Україні». Зараз Тарас проходить контрактну службу в Гостомельській частині №3018 НГУ.
