Соціальний працівник по зову серця

Ця розповідь про Людину, яка віддає всю себе своєму покликанню, а саме допомозі стареньким, що потребують великої уваги та підтримки, доброти та лагідності. Адже життя цих підопічних заходить за обрій, де єдиною радістю та підтримкою стають любов та розуміння, хай навіть нерідних, але вже найближчих людей.  

Ольга Дика, соціальний працівник Управління праці, соціального захисту та захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи Бучанської міської ради, розповіла, що обрала дану професію по зову серця

– З дитинства я мріяла допомагати бідним та хворим людям, – розповіла вона. – З 13 років я помагала стареньким по господарству та ходила за продуктами. З часом влаштувалася в Київську обласну психоневрологічну лікарню № 2, де доглядала за хворими та опікувалася обездоленими. Вже тоді я розуміла, що вони потребують уваги та підтримки, – пояснює Ольга Василівна.

– Наразі, працюючи робітником соціальної служби я відчуваю, що зробила правильний вибір. Мої підопічні ­– це моя сім’я. Я відповідаю за їх здоров’я, в деякій мірі за безпеку та загальний стан стареньких, які довірили мені своє існування, своє життя, – зауважує соцпрацівник.

В кожного з цих людей дуже складні життєві обставини і я їх добре розумію, адже й сама пережила немало бід. Коли я приходжу до них, моє серце наповнюється любов’ю та добром, адже вони радіють мені, як малі діти, – зізнається Ольга Дика.

Звичайно, робота ця зовсім не легка, особливо коли все сприймаєш близько до серця, пропускаєш через душу та все своє єство, – розповідає працівник соцслужби далі. – Однак є розуміння того, що це моє покликання і жити якось по-іншому я просто не змогла б. Це робота, яка вимагає поєднання твердості характеру, сили волі доброти та чуйності. Тому що дана професія поєднує абсолютно різні сфери діяльності. З одного боку хвора старенька людина, деякі з них вже не зрячі, є такі, що не можуть самостійно пересуватися, тому всі турботи про житло, особисту гігієну, продукти харчування та інше лягають на мої плечі. З іншого боку лікарі, уповноважені депутати, різні служби, установи та організації.

Я боюся того дня, коли змушена буду залишити свій «пост»

Роки не просто йдуть, роки летять з неймовірною швидкістю, – хвилюється Ольга Василівна. – А як же мої старенькі будуть без мене? Хто їх догляне? Де знайти таку людину, яка б так само розуміла їх та сприймала такими, якими вони є?

Зичимо Дикій Ользі, цій чудовій жінці та неймовірній людині доброго здоров’я та довголіття. Та віримо, що коли прийде час, людина, якій можна буде довірити життя її підопічних, знайдеться.