Лєна Шевчук з Бучанської громади: «Якщо судилося бути вчителем, треба працювати на совість»
Вчителька української мови Синяківського ліцею № 15 Лєна Шевчук: 36 років у професії, 34 з них – у рідній школі.
Мріяла вона про бібліотеку. Усе життя, каже, і досі мріє про неї. Але в день, коли збиралися їхати вступати, до хати зайшла тітка, вихователька дитячого садочка, і розставила все по місцях. Де, мовляв, у селі та бібліотека? Де й ким дівчина працюватиме? Хай іде в педагогічний. Тітка попередила лише про одне, щоб тільки не вчителем математики чи української мови.
Вийшла українська мова
Сьогодні Лєна Леонідівна Шевчук має 36 років педагогічного стажу. З них 34 віддала Синяківському ліцею № 15 Бучанської громади, тому самому закладу, де колись сама сиділа за партою. Повертатися до рідної школи вчителькою вона не планувала. Проте повернулася й навіть викладала у класі, де вчився її рідний брат.
Мова, яку не любила
Найцікавіше, що ні мову, ні математику вона в школі не любила. Була відмінницею, але саме ці предмети вважала найслабшими для себе. «Чого сильно не любиш і дуже не хочеш, те життя змушує тебе вивчити і зробити», – філософськи підсумовує вчителька. Свій шлях вона не змінила б ні на що. Одного разу пробувала піти з професії, та не склалося.

Зошит, ручка, крейда, дошка
Освіта – галузь, що постійно реформується, і Лєна Шевчук ставиться до цього спокійно. Час плине, діти змінюються, отже, змінюються й підходи. За роки роботи вона випробувала майже всі новинки, що з’являлися. І дійшла висновку, який тепер сповідує:
«Мова – це зошит, ручка, крейда, дошка й усне мовлення. Чим більше дитина пише, тим краще запам’ятовує, і це залишається в пам’яті».
Утім, суворою прихильницею лише олівця й паперу вона не стала. «Не без того, що десь і граємося, десь щось і робимо», – усміхається вчителька.
Про НУШ і «дитиноцентризм»
До Нової української школи в неї ставлення суперечливе. Принципи, викладені на папері, вона підтримує. Але те, що відбувається на практиці, дещо розходиться із задумом.
«Дитиноцентризм – це створити умови для навчання дитини, а не зробити дитину центром, навколо якої всі бігають», – наголошує вчителька. За її словами, умови створено, а от бігати, стрибати й танцювати довкола дітей зовсім не обов’язково. Навчання, переконана вона, важка й складна праця, одна з найважчих.
Тому п’ятикласників, які приходять до неї з початкової школи, вона зустрічає чесно: «Ігри закінчилися, починається робота. Тато з мамою не граються на роботі, то й ви не граєтеся». Це, зазначає вона, не заважає різним способам, методам і конкурсам. Просто кожному свій час.

«У мене відповідають усі»
Підхід до дітей у Лєни Леонідівни простий і водночас вимогливий. Кожна дитина індивідуальна, нагадує вона батькам на зборах: окремо всі чудові, слухняні та виховані, а проблеми виникають у колективі. Саме тому, вважає вчителька, і потрібна школа як простір соціалізації, де вчаться жити разом, обстоювати думку, не боятися.
На її уроках усні відповіді біля дошки – правило без винятків. «У мене відповідають усі. Усі, починаючи з п’ятого класу, усно, біля дошки, і пишуть так само всі». До дев’ятого класу діти звикають і більше не бояться, знають, що помилка – це нормально.
«Помилка – не катастрофа, її можна виправити. Немає людей, які не помиляються», – повторює вона учням щороку.
Місця – не головне
Її вихованці беруть участь у конкурсах, створюють роботи для Малої академії наук. Кілька років тому з мотивацією проблем не було, діти навіть змагалися між собою. Тепер дається взнаки війна.
Місць у конкурсах вона ніколи не вимагає. «Є призове місце – прекрасно. Немає – знаємо, над чим працювати». Дітей за це не картає, а дякує їм, що випробовують себе й захищають честь школи. «Раз уже судилося бути вчителем, треба працювати на совість».

Тепло замість «раннього розвитку»
Те, що найбільше впливає на навчання, за словами вчительки, лежить поза межами класу. Діти, яких удома підтримують, розмовляють із ними, одразу вирізняються, і з ними легко. Та батьки сьогодні самі не встигають, і вчителька чесно визнає це й за собою: усе віддає на роботі, а вдома часу бракує.
Їй здається, що дітям потрібні не школи раннього розвитку, а звичайне материнське тепло. Побути поруч: щось робити, а дитина поряд питає, ти відповідаєш. «Чим більше “чому”, тим кращий розвиток. Просто спостерігати, просто малювати». Колись цим займалися бабусі й дідусі, тепер усі зайняті, і всі перейшли на гаджети. Звідси, вважає вона, і нерви, і невміння спілкуватися.
Її порада така:
«Просто більше приділяйте уваги. Дитині треба любов, увага, треба, щоб вона розуміла, що комусь потрібна, що її люблять і що вона не даремно на цьому світі. І тоді все вдається».
Двосторонній урок
Про себе Лєна Леонідівна каже скромно: вона вчить дітей, а діти вчать її. Іншого, ніж вона їх, але не менш важливого. Саме завдяки дітям з’являються такі підходи, такі розмови, такі запитання. І, можливо, на її уроках не тільки наука, а й більше тепла й людяності.
«Дати зрозуміти, що кожна дитина буде почута», – підсумовує вчителька.

Газета “Бучанські новини” № 47 від 19 листопада 2026 року.