Легенда української сцени: шлях співачки Валентини Синельник

86-й день народження відзначила Валентина Яківна Синельник, співачка, яка понад 25 років була солісткою Національного заслуженого академічного українського народного хору України імені Григорія Верьовки. Її голос звучав головним у піснях «Степом, степом», “Ой чий то кинь стоїть”, “Жалі мої далі”.

При зустрічі з цією неймовірною жінкою відразу розумієш – артист. Статура, манера поводження, легка усмішка, українська хустка на плечах. Вона легко заспівує пісню за темою розмови, адже більше півсторіччя займалася хоровим мистецтвом і дарувала свій талант людям.

Дитинство

Пані Валентина родом із далекого села в Сибірі. Та ще з малечку дівчина любила українські пісні, що чула від місцевих жителів, які приїхали туди на заробітки. Вона запам’ятовувала слова і мелодію, співала зі всіма.

Потім у селі встановили радіо, і вона почула військовий ансамбль, який запав у душу. А ще – українську пісню у виконанні ансамблю бандуристів. «Мурахи пішли по шкірі», – згадує майбутня солістка. Швидко вивчила напам’ять твори, які запали в душу, і співала.

Першими її слухачами були… вівці. Мала Валя пасла худобу, співала і уявляла, що виступає перед глядачами. У школу ще не ходила – не мала в чому. Родина, в якій було 6 дітей, бідно жила.

Згодом, коли дівчина навчалася у восьмому класі, її сильний, гарний голос почули однокласники і класний керівник. Розповідає, що тоді її викликали у вчительську.

“Йду не жива ні мертва. Боюсь, що сварити будуть. А тут сидить з баяном чоловік”. Вона заспівала. У коридорі біля кабінету в цей час зібралася вся школа подивитися на свою артистку. Валентина спочатку злякалася, а коли побачила зацікавлені погляди, повагу, розправила плечі й підняла голову.

Перші кроки в кар’єрі

На перший виступ – концерт у школі, вдягали всім миром: хто сукню дав, хто черевики, колготки… Валентина Яківна згадує, як не вміла себе вести на сцені, коли вперше виступала, як приємно було чути оплески й слова схвалення. Як поїхали виступати перед робочими колективами та, навіть, у місто Омськ.

Якось дядько прочитав у газеті про Омський хор. З великим труднощами молодиця вперше дісталася із села до міської філармонії. Керівниці сподобався її голос. І хоч спочатку Валентина навіть нот не знала, але швидко вивчилася. 11 років була солісткою в Омському хорі. З колективом багато їздила на гастролі, побувала в 15 країнах, записувала платівки.

Та не забула вона свою любов до української пісні. Тож уже бувши  відомою артисткою, поїхала до Києва, щоб показати себе керівництву хору імені Григорія Верьовки. Після прослуховування записали її контакти. Поки доїхала додому, на неї вже чекала телеграма: “Терміново вийти в Київ на роботу”.

І хоча не зразу відпустили талановиту співачку з Омського хору, та згодом вона переїхала в Україну. Подобалося пані Валентині служити в українському колективі. Вони несли світом наші народні пісні. Згадує, що кілька разів проїхала всю Америку від Канади до Вогненної землі, була в Європі, Азії, Австралії. Виступала також в ансамблях і дуетом.

Крім улюбленої роботи, тут вона вдруге вийшла заміж, народила сина, старша донька теж нині живе у Києві. Онучка закінчила хореографічне училище, працювала балериною в Театрі опери і балету. Після пошкодження ноги перейшла на іншу роботу, пов’язану з театром.

Сьогодення

Жінка давно на пенсійному відпочинку, та не полишила улюбленої справи. Спочатку займалася із молоддю у вокальній студії при хорі, також репетитором із вокалу в Драматичному театрі ім. Лесі Українки у Києві. А в Бучі, де живе вже близько 30 років, знайшла ще одне покликання –   ставити піснеспіви у хорі при церкві. Як вона згадує, познайомилася тут із такими ж закоханими у пісню людьми, як вона. Щоб робити все правильно, закінчила у Володимирському соборі в Києві регентські курси. Тепер співпрацює, допомагає скласти репертуар, поставити голоси тощо.

“Приходжу, допомагаю, як можу. Слаба, хвора, але це святе діло, – говорить співачка”.

Ми приєднуємося до вітань талановитої бучанки, й бажаємо ще багато років дарувати свій талант людям!