28 лютого 2022 року. Напередодні Буча пережила один із найстрашніших днів. Спогади (Фото)

Ці світлини зроблені 28 лютого 2022 року. Напередодні Буча пережила один із найстрашніших днів у своїй історії, яку мала до цього. Тоді ми так думали. Але зараз ми вже знаємо, що цей день став першим зі всіх не менш страшних днів, які принесла з собою російська армія.

27 лютого 2022. Буча. Перша перемога України (ФОТО, ВІДЕО) | БУЧАНСЬКІ НОВИНИ

З 26 на 27 лютого українські війська незламно протистояли російській навалі на північ від міста зі сторони Гостомеля. Бій відбувався протягом всієї ночі, тяжкої для всіх. Наші захисники відчайдушно чинили спротив війську, чисельність якого в сотні, а то й в тисячі разів перевищували їх самих.

Небо поступово втрачало темно-синій колір, осяяне вогнями бою, і стало багряним. Воно палало під звуки обстрілів, які ставали все гучнішими. Лінія фронту невпинно наближалася до Бучі.

Прихисток у погребі

Ми піднялися дуже рано, коли зрозуміли, що знаходитися в будинку вже дуже небезпечно. Наш прихисток, для родини із п’яти людей – звичайний погріб 2 на 2 метри, з якого винесли картоплю, адже інакше нам просто не було де поміститися. Також прибрали консервацію з полиць. Склянки були надто небезпечними в цій ситуації, вони могли додати поранення у разі надзвичайної події.

Ми чули сильний грохіт, але тоді ще не знали: це розбили колону на вулиці Вокзальній. Її частки стрімко носилися вулицями Бучі. Було враження, що нападники не мають чіткого плану міста і не знають куди їхати.

Ворожа техніка проїхала вулицею в одну сторону, потім повернулася, зупинилися в кількох метрах від нас. Стріляли у напрямку Ірпеня та бучанського вокзалу.  Від вибухової хвилі земля тремтіла. У гаражі, де був погріб, почали відкриватися двері, ворота. Чоловік обережно виліз їх закрити, а я молилася, щоб вони його не побачили та не розстріляли. Ми дуже хвилювалися, що черговий постріл буде по нас. І сиділи тихо-тихо, наче крізь весь шум техніки нас можна було почути. Росіяни знову швидко поїхали.

Один із БТРів злетів з дороги і врізався в паркан нашого сусіда.

Російські солдати втекли звідти, а наші чоловіки відразу побігли перевіряти, щойно ворог від’їхав. Песик, біля будки якого зупинився БТР, був у напів непритомному стані.

Потім знову їдуть… Ми побігли в погреб. Коли затихло, вийшли розім’яти ноги. Знаходилися неподалік, біля сараю, коли побачили півтора десятка російських солдат зі зброєю. Вони пройшли через залізницю в нашу сторону. А ми – як на долоні, якщо бігти в погріб чи в будинок. Тому просто попадали, намагаючись стримати собак, які не розуміли, чому їм не дають бігти і гавкати. 

Це були важкі страшні хвилини, коли нас, мирних жителів від ворога зі зброєю розділяла лише дерев’яна стіна. На щастя, вони не відкрили вогонь. Тепер розумію, що після розбиття їхньої колони вони самі боялися і намагалися втекти до своїх.

Ці спогади зовсім не героїчні. Вони звичайних мирних людей, яких шокувало навіть розуміння того, що тут, в кількох метрах від тебе, знаходиться фашист, якого ти чомусь розумієш, адже з дитинства знаєш російську мову.

Наступного дня, 28 лютого, ми наважилися пройти Бучею, яка сильно змінилася.

Розбиті, спалені будинки, обпалені скелети машин… І активно працюючий гуманітарний штаб, де ми теж залишилися. Волонтери намагалися допомогти всім, кому зможуть. Відчайдушні, сильні, добрі люди, від знайомства з якими відчуваєш гордість.