Хто, якщо не я? – волонтер, бучанка Ірина Єренкова (ФОТО)

Пані Ірина Єренкова з друзями завжди опиняється у центрі подій. З початку повномасштабної агресії рф готували їжу для лікарні, пекли хліб, в окупації приглядали за старенькими, рятували людей, після звільнення теж не відсиджувалися вдома.

«Чому ви весь час в епіцентрі подій?» – запитала я Ірину.

«Не знаю», – відповіла. А потім з усмішкою додала: – «Хто, якщо не я?».

Навіть її подруга просила у розмові телефоном: «Іро, будь людиною, бережи себе. Я знаю, що ти обов’язково знайдеш, що робити і кому допомагати».

З Іриною Єренковою я познайомилася 3 квітня у приміщенні гімназії, де перша група волонтерів вирішувала, як створюватимуть гуманітарний центр.

А розпочалася ця історія напередодні.

Коли російські війська залишили Бучу, наступного дня багато жителів, хто був у місті, прийшли до міської ради. Там Бучанський міський голова Анатолій Федорук розповів про звільнення громади й відповів на численні запитання. Саме там Ірина зустріла керуючого справами БМР Дмитра Гапченка і відразу запитала, яка потрібна допомога.

Тоді вже до міста їхали численні автомобілі з гуманітарними вантажами для змучених жителів, що пережили окупацію. І Анатолій Федорук поставив завдання створити гуманітарний центр у Бучі, щоб волонтерську допомогу могли однаково отримати всі бучанці та жителі населених пунктів громади. Наступного дня Дмитро Гапченко зібрав перших волонтерів, що визвалися допомогти.

Згадую, як у гуманітарному центрі, що був схожий на великий гамірний мурашник, Ірина завжди була спокійна. Хоч працювала щодня без вихідних з 7-ї до 20-ї години й відповідала за великий пласт роботи, та витримки не втрачала навіть коли падала з ніг. Саме вона приймала всі гуманітарні вантажі, все обліковувала. У гімназії періодично хтось кликав Іру, бо без неї не починали розвантажувати жоден автомобіль.

Ірина Єренкова – перукар, керує студією краси у Бучі.

Як згадує, дуже довго йшла до мети мати власну справу, й кілька років тому їй це вдалося.

Вранці 24-го лютого про страшну новину дізналася від сина, який розповів про літаки, вертольоти і вибухи біля аеродрому в Гостомелі. Вона залишилася в Бучі, хоч діти, коли виїжджали родинами, кликали із собою.

«Не знаю, чому відмовилася. Але твердо вирішила залишитися. Було відчуття, що все буде добре. Звичайно, було страшно. Особливо коли приходиш увечері в холодну квартиру, а поруч стріляє, вибухає. Та вдома були собака, кролик, у сина – білки. Сказала, що буду за ними доглядати», – розповіла наша героїня.

На другий день повномасштабного вторгнення Ірина забрала із салону інструменти, адже для перукаря це саме цінне. І знайшла, де вона буде корисною.

«Ми з подружкою розуміли, що необхідно комусь якось допомагати. Прочитали у фейсбуці пост керівника лікарні Антона Довгопола, що потрібна допомога. У медзакладі роз’яснили, що необхідна їжа. Приготували вдома суп, купили підгузки і все це принесли в лікарню», – згадує Ірина.

Потім скооперувалися із професійними кухарями. Вони готували, а Іра з дівчатами формували обіди, далі водії возили у лікарню, на блок-пости тощо. Згадує, як ішли лісом і чули постріли. А наступного дня їм повідомили, що треба пекти хліб. Тоді організували цілодобову випічку головної страви українців в одному із супермаркетів. Ірині випало працювати ночами.

«Коли були 10-15 хвилин перерви, ми виходили в торговий зал. І чули, як  на вулиці йшли бої», – згадує перукар-пекар.

Якось на зміні, коли пекли хліб, розпочалося сильне бомбардування. Звичайно, всі боялися і… спільно читали молитву «Отче наш». Потім кілька годин чекали, поки затихло, і бігли додому через «Варшавку», сквер афганців, двори.

А потім розпочалася окупація і «звільнення» бучанців від звичних нам норм цивілізації: електроенергії, газу, тепла, зв’язку.

Ірина зі своїми сусідами по багатоповерхівці дружною командою боролися за виживання. Після бомбардувань скло у будинку посипалось, тож забили плівкою, поліетиленовими мішками. Поставили у під’їзді «буржуйку», розділилися, хто за що відповідає. Весь день був у клопотах: наносити дров, натопити піч, приготувати їжу… Ірина відповідала за куховарство.

Взяли шефство над бабусями і дідусями. Кормили їх гарячими стравами, у термоси чай наливали. Доглядали за лежачими. А також рятували песиків, яких власники залишили у квартирі.

«Якось йшли по воду. Баклажки – у тачці, все це гучно тарабанить… Повертаємо за ріг вулиці, а там стоїть біля колодязя російський БТР чи БМП, і солдат направив автомат у наш бік… Дізнавшись, що йдемо по воду, рашисти пропустили нас. Ми пройшли  з гордо піднятими головами, хоча в душі тремтіли», – згадує Ірина.

Яскравий спогад, коли кулі свистіли поруч

«Після одного з гучних боїв у Бучі неподалік «Новуса» впала велика дубова гілка. Ми з нашою командою поспішили за нею, адже потрібно топити нашу «буржуйку». Сусід пиляє, я мітлою згрібаю тирсу, дівчата вибирають крупніші шматки. І починається обстріл. Ми не відразу відреагували, та коли снаряд попав у ЖК «Центральний», побігли через трасу до будинку в укриття. У наш бік стріляють, кулі летять… Сусід «згріб» нас в купу і потягнув за стовбур. А поряд осколки сікли дерева… А потім ми бігли через трасу до будинку в укриття. На щастя, всі вціліли»

Рятувальники-пожежники

Одного разу снаряд потрапив у сусідську квартиру. Сусіди- чоловіки злили воду з труб опалення і так загасили полум’я.

Іншого разу, коли Ірина з друзями йшла двором, почули, як хтось кличе на допомогу.

«Та навкруги багато що горіло, і ми не відразу зрозуміли, хто кричить. Потім побачили, що на четвертому поверсі квартира палає, а жінка – у вікно кличе. Чоловіки кинулися всередину, виламали двері і врятували».

 А взагалі Ірина впевнена, що серед бучанців багато героїчних людей. Вони всі ніби простими діями, та наближали нашу перемогу. Адже підтримували більш слабких, немічних, гуртувалися, допомагали. Наприклад, сусід Володимир ходив періодично до хворої хрещеної матері в Блиставицю, яка не вставала з ліжка. Через блок-пости, через загрозу страти. А вони із сусідами разом збирали йому пакунки – продукти, речі. Кілька разів Володимир потрапляв під обстріли та, на щастя, вижив.

Звільнення

«Ми стояли біля під’їзду, коли рашисти почали виїжджати. Бачили, як вони трасою їхали дуже швидко. А ми ховалися за дверима, раділи і не вірили своїм очам», – розповідає пані Ірина.

Після того, як дізналися, що сталося у всій Бучі під час окупації, як люди допомагали один-одному, Ірина Єренкова вважає, що бучанці, які пережили окупацію – всі герої.

Газета «Бучанські новини» № 23 від 18 серпня 2022 року.