Почесний громадянин Бучі Петро Мельник: «Головне – це Людина!»

Петро Мельник – учитель історії, правознавства, української мови та літератури. У 1971 році його життєва дорога звернула до Бучі. Відтоді  працював учителем, директором школи в селищі Коцюбинському. Деякий час трудився у Міністерстві освіти України.

Депутат Бучанської міської ради п’яти скликань (із 1990 по 2010 роки). У 1998 році його обрали секретарем Бучанської селищної ради, вперше на щойно введену посаду.

Почесний працівник Бучанської школи № 5 із поглибленим вивченням іноземних мов. Відмінник освіти. Має численні грамоти й подяки відділу освіти та Бучанської міської ради.

• 

• 

• 

Звання Почесного громадянина Бучі присвоєно 25 вересня 2010 року під час святкування 109-ї річниці міста.

Петро Мельник родом з Узинського району (нині Білоцерківський). Заробляти на життя почав дуже рано, ще в школі. У старших класах  збирав урожай. Потім юнак не вступив у сільськогосподарську академію і пішов у колгосп.

–Працював без вихідних на молочно-товарній фермі обліковцем,  – згадує Петро Михайлович.

У ті часи для трудового стажу потрібно було виробити певну кількість трудоднів на рік. Тож згодом праця школяра Петра та рік роботи без вихідних на фермі становили два роки трудового стажу колгоспника.

Наступного року, 1964-го, вступив у педагогічний інститут на філологічний факультет. У той час Петро більше хотів до військового училища. Але мати вмовила не вступати туди. Тож Петро подав документи в педагогічний інститут. Напевно, то доля тоді допомогла хлопцю обрати професію, у якій він уже близько п’ятдесяти років і жодного разу не пошкодував, що так сталося.

Молодому хлопцеві сподобалося студентське життя у великому місті. Тож згодом це вплинуло на бажання і вибір, де працювати і жити.

А після закінчення за направленням три роки працював учителем української мови і літератури в школі села Гайворон Володарського району. І саме там почав викладати історію, на той час у школі не було педагога з цього предмету. Згодом, вже працюючи в Бучі, отримав другу вищу освіту за цим фахом.

Після закінчення обов’язкового терміну роботи в сільській школі пану Петру запропонували в обласному відділі освіти кілька місць для роботи, і він обрав Бучу: близько до Києва і вже знав цю місцину. Будучи студентом, практикував у піонертаборі у Ворзелі, тож із задоволенням обрав для подальшого життя цей край. До речі, саме в дитячому таборі вперше зрозумів, що робота з дітьми йому до вподоби.

У 1971 році Петро Михайлович оселився в Бучі, а у травні 1972-го його призвали до лав Збройних сил. Служив в Іркутській області на станції Белав в авіації. За рік служби зрозумів, що таке життя однозначно не для нього.

Які поради дасте молоді, яка саме зараз обирає майбутній фах?

Я вам розповів, що не збирався в педагоги. Але доля склалася так, що став учителем і на все життя. І не жалкую. Могло б бути по-різному, адже і в армії пропонували залишитися, були й інші пропозиції.

То доля-долею, але весь час був ваш вибір?

Напевне, так. Я відразу прийшов після інституту в школу. Перший рік був важким, бо завуч часто приходив на мої уроки і згодом робив такі висновки, що не хотілося йти на роботу. Але я йому вдячний, що зробив із мене вчителя. Тому що інститут дає лише знання і невеличку практику.

І я зрозумів ще на практиці в дитячому таборі: люблю працювати з дітьми! Мені подобається, що в школі галас, шум, діти бігають, бо це життя. І я люблю, що навпроти моїх вікон, де я живу, на шкільному стадіоні так само гамірно.

Спочатку в Бучі мене не хотіли брати в школу. Я з дружиною, з малою дитиною… Але згодом, як попрацював рік, ставлення зовсім змінилося. Коли повернувся з армії, мене, як-то кажуть, забрали з охотою. Ще й посаду підвищили, а дружині надали відпустку по догляду за дитиною.

У чому секрет?

Для мене головне – це люди. Незалежно від статусу будь-хто для мене в першу чергу – Людина, від прибиральниці до керівника.

У мене завжди було бажання йти на роботу. За життя працював трохи в банку, Міністерстві освіти і директором школи в Коцюбинському. Але моя улюблена школа – це інтернат (зараз школа № 5 з поглибленим вивченням іноземної мови – ред.). Спочатку це був заклад загальноосвітній, в якому навчалися учні з різних районів, де не було середньої школи. Тож дітей здавали в інтернат у Бучу. Згодом це була школа для сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Понад двадцять років я працював у цьому освітньому закладі.

Так сталося, що тричі йшов зі школи-інтернату і тричі повертався. І саме звідти пішов на пенсію.

Чи важко було з дітьми в інтернаті?

Звичайно, складні діти були. Це правда. Але я люблю дітей, кажу щиро. Я дуже багато часу приділяв бесідам з ними. І вони завжди були раді провести час зі мною. Дітей-сиріт на канікули завжди возили на оздоровлення. Наприклад, на літніх канікулах були неподалік Луганська, на той час Ворошиловграда. Червень – сезон полуниці. Звичайно, дітям хочеться поласувати ягодою. Я домовився, і вони трохи попрацювали, вибирали полуницю на грядках, але ж і наїлися досхочу. І всі задоволені!

Разом з дітьми й подорожував дуже багато: проїхали з екскурсіями всю Західну Україну, були в Карпатах, у Грузії, на сході України і навіть в Італії.

• 

• 

• 

Петро Михайлович із задоволенням згадує всі подорожі й кумедні історії, які траплялися з дітьми. І стає зрозуміло, що він був чудовим педагогом. Дисципліну підтримував, але завжди ставився до дітей з повагою: за провини не ображав, не наказував, але давав зрозуміти, що вчинок негідний, щоб хлопець чи дівчина самі зрозуміли, як робити правильно. Пояснював і вчив цінувати те, що маєш. Розумів дітей, їхні бажання, намагався їх реалізовувати, тож і діти відповідали взаємністю.

Петро Михайлович, так що таке історія?

Історія – це життя.

Говорять, що історію пишуть переможці. Це правда? Це чиєсь бачення, викладення фактів по-своєму?

Це правда, історію перероблюють.

Але треба вчити?

Обов’язково. Якщо не знаєш минулого, не буде майбутнього. Минуле необхідно знати! Так, нам дають його люди, і знову ж – різні люди, та не зміниш того факту, що війна все-таки була. Її по-різному називали: Вітчизняна, Друга світова, Радянсько-Німецька… Але вона була. А такі події потрібно знати, щоб не повторювати і не робити собі гірше.

Як молоді зрозуміти, що знання історії – це безцінний дар, що це важливі і цікаві факти? Як заохотити дитину до вивчення історії країни, громади?

(Посміхається) Для цього треба вміти розповідати, зацікавити. Не просто говорити: ти маєш знати. Є сотні ниточок, за які треба смикати. Самому знати, по-перше. Наприклад, як з’явився інтернет і… Ніби багато інформації, але дуже багато сміття. Потрібно розуміти, що ми читаємо і вивчаємо. Історію ми вивчаємо по різних пам’ятках, які є її основою, які вчать нас, що таке добре і що таке погано.

Нещодавно ми відзначили велике для України свято – 30-річчя Дня Незалежності.  Які у вас спогади про ті часи?

У самий буремний час, у серпні 1991 року, я був з дітьми в таборі під Борисполем. Тож почули і побачили, що сталося, по радіо і телебаченню. Скажу, як вчитель історії, що це мало статися. Усі імперії розпадалися. Єдине, що мене зараз турбує: в українців не вистачає єдності. Наприклад, до парламенту одна партія зайшла в більшій кількості, інша – у меншій. Але з обіцянками вони йшли однаковими – робити життя українця кращим. То варто тоді підтримувати одне одного, об’єднуватися і працювати для розвитку держави. Я ж хвилююся про майбутнє країни, наших дітей-онуків. Але хочеться вірити, що все буде добре.

Зі свого досвіду можу впевнено сказати, що Бучі пощастило з Анатолієм Федоруком. Я працював з ним і з іншими керівниками. І скажу, що ця людина на своєму місці, бо дбає про місто та його жителів. А тому він завжди вникає у всі проблеми і намагається їх розв’язати.

Ви були депутатом п’яти скликань, секретарем селищної ради. Що головне для депутата? На що необхідно звертати увагу?

Я намагався виконувати добросовісно свої обов’язки. Ніколи не просив, не вмовляв мене обрати. Просто працював на совість. А ситуації були різні, і в суди довелося їздити, і в міліції хлопчину «відбивав», якого незаконно хотіли посадити. Як депутат завжди намагався допомагати виборцям.

А депутатом завжди був там, де живу. Так, мене тут усі знають, і до мене завжди зверталися виборці зі своїми проблемами, а я намагався їх розв’язувати.

Родина

Із дружиною познайомився в інституті. І залишилися разом на все життя. Є донька, кандидат наук, викладач в одному зі столичних вишів. Її чоловік – журналіст. Маю двох онуків. Внучка працює в дипломатії, зараз живе за кордоном. Внук – студент першого курсу вишу.

Петро Михайлович завжди багато часу приділяє своїм онукам, хоче, щоб вони жили чесно. І зізнається, що дуже не любить нахабства і непорядності.

Бучанські новини № 35, 2021 рік