Поетичне слово Леоніда Череватенка звучало у Бучі в пам’ять про митця

У Бучанській публічній бібліотеці відбувся вечір пам’яті Леоніда Васильовича Череватенка, поета, перекладача, літературознавця, сценариста, мистецтво-знавця, кінокритика і археолога.

Організаторка заходу, виконавча директорка Благодійного фонду «Берегиня миру» Юлія Шкурупій зазначила: «Сьогодні ми тут, щоб згадати Леоніда Череватенка, почути його поетичне слово та вшанувати пам’ять людини, яка залишила свій слід в українській літературі».

Вона наголосила, що у Бучі жили і живуть люди, які творили, мислили, надихали і розвивали українську культуру, мистецтво, науку. «Це місто з багатою історією, сильними особистостями та власною культурною спадщиною. І наше завдання – не дозволити, щоб пам’ять про Бучу обмежувалася лише трагічними сторінками її історії».

Біографія видатного митця

Леонід Череватенко народився в 1938 році в місті Дніпропетровську в сім’ї інженера-залізничника. Родині доводилося переїжджати. В 1955 році Череватенки отримали земельну ділянку в Бучі. Леонід, щоб допомогти батькам спорудити будинок, після школи пішов працювати на шахту. Був травмований під час аварії.  Потім закінчив українське відділення філологічного факультету Київського університету ім. Т.Г. Шевченка. Цікаво знати, що спочатку Леонід ніс документи на інший факультет, але випадково побачив на лавці в парку «Літературну газету» з поезією Івана Драча «Ніж у сонці». І вступив до філфаку.

В студентські роки Череватенко захопився творчістю репресованих у сталінські часи українських письменників. Хоча декан філфаку йому зауважив: «Ми реабілітували письменників, але не їхню творчість». Значно пізніше Череватенко дізнався, що в КДБ зберігалася його характеристика з поміткою: «Настроен националистически». Дорога в аспірантуру і науку йому була закрита.

У 1970 році Леонід Череватенко закінчив Вищі сценарні курси в Москві. Талановитому українцю пропонували залишитися в столиці СРСР. Москва намагалася витягнути з України таланти і поставити їх собі на службу. Однак Череватенко повернувся в Україну, працював на Київській кіностудії ім. Олександра Довженка. Але вже через два роки його звільнили з роботи. Націоналіст! Весь час розмовляв рідною українською мовою. Тоді ж із кіностудії звільнили Івана Драча і Миколу Вінграновського.

У різний час Леонід Васильович працював археологом, був заступником керівника Департаменту кінематографу Міністерства культури, очолював Київську організацію Спілки письменників України. Все життя писав вірші. Першу збірку поезій назвав «Скіфський степ».

Збереження літературної спадщини

Череватенко багато зробив для повернення спадщини представників «Розстріляного Відродження» в українській літературі, зокрема Євгена Плужника, Григорія Косинки, Валер’яна Підмогильного та інших. За наполегливої участі Леоніда Васильовича побачили світ два томи спогадів про Миколу Лукаша. В його творчому доробку численні сценарії художніх і документальних фільмів.

У 2002 році за сценарій до фільму про Олега Ольжича «Я камінь з Божої пращі» Леоніда Череватенка (разом із співавтором сценарію і режисером цього фільму Аркадієм Микульським) відзначено Національною премією України ім. Тараса Шевченка.

Збірку спогадів про Леоніда Череватенка й віршів, присвячених йому, впорядкували й видали Валерія Богуславська і Людмила Забарило. Книга так і називається – «Про Леоніда Череватенка».

Спогади про скромну людину, яка не терпіла неправди

Поетеса і перекладачка Валерія Богуславська так характеризує Леоніда Васильовича: «Він був людиною аж надто безкорисливою, готовою поділитися останнім, завжди прийти на допомогу. Людиною скромною. Знічувався й губився, коли його хвалили, міг зашарітися від знаків уваги.»

Письменниця, науковиця і журналістка Наталя Околітенко згадувала про Леоніда Череватенка: «Його безкомпромісність до зла можна назвати біблійною. Лагідний і делікатний у стосунках, навіть сором’язливий від природи, не терпів неправди, а надто свідомої».

В останні роки життя Леонід Васильович тяжко хворів. Колись він був одружений з відомою московською актрисою Наталією Величко, але подружнє життя не склалося. Дітей він не мав. Але йому пощастило. Бучанка Людмила Забарило опікувалася ним. Завдяки пані Людмилі він прожив трохи довше і довше творив. Допомагали й друзі. Наприклад, Дмитро Горбачов, Олександр Корж. Людмила Забарило відзначає допомогу поета і перекладача із Бучі Олега Жупанського: «Спокійний, неспішний Олег Жупанський завжди вчасно був у Леоніда Васильовича, до нього він вибирався спішно і не рахуючись з часом. Годинами міг чекати, поки тривало обстеження, і відвозив додому. Хто хворів і оббивав лікарняні пороги, той знає, що це означає. Приїздив посидіти, погомоніти з Леонідом, бо теж, як поет-перекладач міг вести розмову про цікаве для Череватенка. Привозив від дружини кнедлики, спеціально для нього спечені. Смачненьке теж розвантажує від невеселих думок».

Вартий звання Почесного

Науковець Іполит Матіюк, коли був депутатом Ірпінської міськради, спільно з іншим бучанцем Миколою Лабунським, зібрав необхідні документи і за його сприяння у 2006 році Леоніду Череватенку  присвоїли звання почесного громадянина Ірпеня. Звання почесного громадянина міста Бучі Леоніду Череватенку присвоєно посмертно.

Життя Л.В. Череватенка обірвалося 9 травня 2014 року. Він працював над підготовкою до видання 15-томного зібрання перекладів Миколи Лукаша.

Звучала поезія

На вечорі із спогадами про видатного бучанця виступили Людмила Забарило, поет Олександр Корж, директорка Літературного музею Григорія Кочура в Ірпені Марія Кочур, директорка Ірпінської публічної міської бібліотеки ім. Максима Рильського Олена Циганенко, науковець Іполит Матіюк. Спогади чергувалися з декламуванням віршів Леоніда Череватенка у виконанні учасників Клубу творчої молоді «Свічадо» – Вероніки Деянової, Катерини Волошенюк, Іллі Циберовського, Єви Ладиженської, Мирослави Петряєвої і Макара Онопрійчука.

Анатолій Зборовський, краєзнавець