Бучанка Надія Левченко — вчителька, дисидентка, борчиня за незалежність України

Надія Левченко — жителька Бучі, чия квартира понад тридцять років тому стала осередком українського спротиву радянському тоталітарному режиму. Свободою ми завдячуємо людям!

На будинку за адресою Склозаводська, 17 відкрили меморіальну дошку Надії Іванівні Левченко. Це відбулося у День Української Державності. Подія зібрала містян, представників міської влади, науковців, колишніх соратників Надії Іванівни та людей, які пам’ятають ті часи особисто.

Квартира, що стала точкою опору

22 січня 1988 року, ще за часів окупованої радянським режимом України, у квартирі № 61 цього будинку відбулася подія, яка згодом увійде в історію боротьби за незалежність. Тут українська громада вперше на теренах тодішньої УРСР відкрито відзначила річницю проголошення незалежності Української Народної Республіки Четвертим Універсалом Центральної Ради.

Ведучий заходу нагадав, що організований у Києві ще в 1987 році Український культурологічний клуб став першою незалежною громадською організацією. Його учасники — колишні політв’язні, дисиденти й митці. Вони наважувалися вголос говорити про заборонені тоді теми: Голодомор, Чорнобильську катастрофу, відновлення української державності. Завдяки Надії Левченко діяльність клубу знайшла продовження і в Бучі. Її дім став місцем зустрічей однодумців, простором вільної думки й національного відродження.

«Прийшла міліція — вимкнули світло, але зборів не зупинили»

Найдетальніше про ту подію розповів колишній директор Ірпінського краєзнавчого музею Анатолій Зборовський. Він особисто просив Надію Іванівну залишити спогади про ці збори. Він згодом опублікував їх у трьох виданнях книги «Історія Ірпінського краю».

За його словами, зібратися відкрито в Києві на той час не дозволили, і Надія Левченко без вагань запропонувала свою квартиру. Про місце й час учасників попереджали лише в останній момент, орієнтиром слугувала станція Святошин, звідти вказували подальшу адресу. Частина людей, які запізнилися, ненавмисно привела за собою міліцію. Правоохоронці спробували проникнути в квартиру, однак присутні чоловіки виштовхали їх і замкнули двері. Тоді відключили електрику, і лише завдяки синові Надії Іванівни, який знайшов невідключене джерело живлення, збори вдалося довести до кінця під барабанний стукіт у двері та із синьо-жовтим прапором на стіні.

За цей вчинок Надії Левченко довелося давати пояснення в міліції, а містом поповзли чутки про «страшних людей» із синьо-жовтим прапором. Як згадував пан Зборовський, коли на нараді хтось запитав, що з цим робити, він у відповідь напівжартома запропонував «повісити меморіальну дошку». І, за його словами, сьогодні цей давній жарт став реальністю.

Вчителька, філолог, громадська діячка

Про особистість Надії Іванівни розповіла її близька подруга Тетяна Осадча, яка й виступила ініціаторкою встановлення меморіальної дошки. За її словами, Надія Левченко мала дві філологічні освіти — українську та англійську — і працювала вчителькою в Бучанській школі (нині №1, раніше — №7). Вона була членкинею Українського культурологічного клубу та Гельсінської спілки, брала участь у «живому ланцюгу» від Львова до Києва, причому разом зі своїми дітьми, а також виступала на мітингах біля пам’ятника Шевченку, коли інші боялися виходити до мікрофона.

Колишня Ірпінська міська голова Мирослава Свистович назвала Надію Іванівну мужньою жінкою, здатною сказати вголос те, на що не наважувалися чоловіки, водночас підкресливши її готовність визнавати власні помилки та ставити інтереси України вище особистих амбіцій.

Лікарка Віра Кропивницька, яка знала Надію Левченко як вчительку, згадала її щирість, благородство та високий рівень знань і культури, що викликали довіру до кожного її слова.

«Ми продовжуємо давати відсіч — уже зі зброєю в руках»

Керуючий справами Бучанської міської ради Дмитро Гапченко наголосив, що йдеться не лише про історичну подію, а насамперед про бучанців, які боролися за збереження української автентичності. За його словами, сьогодні цю боротьбу продовжують ті, хто дає відсіч ворогу вже зі зброєю в руках, і він висловив віру в перемогу та подальший вільний розвиток незалежної України.

Науковий співробітник Національної академії наук України Іполит Матіюк розповів, як народилася ідея встановлення дошки — з ініціативи Тетяни Осадчої за підтримки Бучанського міського голови Анатолія Федорука. За словами пана Матіюка, який провів у своєму житті сотні подібних заходів, така системна підтримка на рівні міської влади стала для нього приємним винятком.

Голова благодійної організації «Берегиня миру» Юлія Шкурупій зазначила, що Надія Левченко є прикладом для наслідування для сучасних жінок, зокрема й для учасниць організації, яка долучилася до реалізації ініціативи.

Пам’ять як застереження

Найбільш промовистим став підсумок виступу Анатолія Зборовського: попри те, що такі люди, як Надія Левченко, наважувалися говорити правду, їх було замало, аби вся Україна одразу заговорила українською й усвідомила свою окремішність від імперського центру. Саме на цьому, за його словами, і досі намагається спекулювати ворог, виправдовуючи війну «захистом російськомовного населення».

Нагадаємо, поруч уже встановлено дві меморіальні дошки бучанцям, які загинули за незалежність України вже в цій війні. І саме заради права українського народу самостійно обирати свою владу й майбутнє вони віддали життя.

Меморіальну дошку офіційно відкрили Дмитро Гапченко та Іполит Матіюк.

«Пам’ятаємо. Шануємо. Передаємо цю пам’ять наступним поколінням», – наголосили в міській раді.

Газета “Бучанські новини” № 34 від 20 серпня 2026 року.