Захисник Маріуполя: сторінка нового життя

Дмитро Палієнко — 28-річний боєць Національної гвардії України, який пройшов через пекло війни, але не втратив віру в майбутнє. Його історія — це не просто розповідь про боротьбу за виживання, це сповідь людини, яка заново вчиться жити.

Уродженець Дніпропетровської області, Дмитро до війни мав спокійне і розмірене життя. За фахом інженер, навчався у Польщі, де його цінували за високий рівень відповідальності.

«Мені завжди казали, що я той, на кого можна покластися», — згадує він.

До лав Національної гвардії України Дмитро вступив у вересні 2020 року, служив у військовій частині 3011.

«Я відчував, що мушу бути там, де потрібен. Це був мій вибір», — каже він, дивлячись кудись удалечінь. У його голосі немає пафосу, лише спокійна впевненість людини, яка знала, на що йде. Війна застала його вже досвідченим бійцем, але ніхто не міг передбачити, як вона поверне його долю.

Ветеран не любить згадувати про минуле. «Багато спогадів стерлися. Мозок ніби сам захищає мене від них», — пояснює Дмитро. Але те, що він пам’ятає, звучить як страшний сон, який став реальністю.

Бої в Маріуполі

На початку лютого 2022 року Дмитро прибув на ротацію до Донецької області. На той момент він був командиром зенітної установки.

Коли ворог розпочав наступ на українські землі, Дмитро разом із побратимами за бойовою тривогою перебазувався до Маріуполя. Одним із головних його завдань було спостереження та координація на вежі.

«Тоді відліку часу наче не існувало. Я не знав, яке число, день та котра година», – згадує він.

Під час одного з нічних патрулів він помітив, що шестеро осіб з білими пов’язками прямують у їхній бік. «За ними вдалині рухалася колона техніки та автомобілів по горизонту. Натомість нас було 12 осіб», – додає військовий.

Хлопці швидко зайняли оборонні позиції. Але росіяни скинули снаряд на приміщення, яке слугувало їм укриттям. Від уламків Дмитро отримав поранення кінцівок та внутрішніх органів.

«Я лежав і думав, що це кінець. Біль був нестерпний, але я ще намагався щось зробити. Шукав ношпу в аптечці, хоча розумів, що це не допоможе», — каже він із гіркою іронією. Свідомість покидала його хвилями: спочатку темрява, потім пробудження від спраги, і знову темрява. – «Мені так хотілося пити. Я не знаю, як я вижив», — додає він тихо.

На той момент удома на нього чекала вагітна дружина. Ця думка, можливо, і стала тим якорем, який тримав його на межі життя і смерті. «Я не міг здатися. Хоча тоді я цього не усвідомлював», — зізнається ветеран.

Коли побратими знайшли пораненого, він уже не подавав ознак життя. Але доля дала йому шанс. Дмитра врятували та доставили до лікарні в Маріуполі. Після нетривалого лікування він потрапив у полон.

«Мене просто віддали, вважаючи, що я не виживу», – додає захисник.

На його грудях — шеврон із зображенням Смерті з косою, який він носить як символ свого другого народження.

«Цей шеврон для мене не просто знак. Це нагадування, що я обдурив смерть», — каже він із легкою усмішкою, яка, здається, приховує біль спогадів.

Реабілітація

Після кількох операцій і довгих місяців у госпіталях Дмитро опинився у Ворзелі, у реабілітаційному центрі.

«Сюди я приїхав, щоб повернути собі себе», — каже він, і в його очах з’являється іскра надії.

Від проєкту «Серце Азовсталі» за програмою «Вдома» Захисник отримав оселю у Бучанській громаді. На сьогодні він облаштовує житло, аби зробити його більш інклюзивним.

Реабілітація для Дмитра — це не лише фізичне відновлення. «Мені треба заново вчитися бути серед людей, соціалізуватися. Війна забирає не тільки здоров’я, вона забирає частину твоєї душі», — розмірковує він. Також йому дуже допомагають фахівці із супроводу ветеранів, що працюють у Бучанській громаді.

Ворзель став для нього новим початком. «Мені подобається тут. Спокійно, тихо, люди добрі. Я відчуваю, що можу дихати».

Нині його хобі – письменництво. Він працює над автобіографією, де намагається зібрати уламки спогадів. «Це важко. Іноді я сідаю писати і розумію, що не пам’ятаю деталей. Але я хочу залишити це для себе», — ділиться він.

Майбутнє України — ще одна тема, яка хвилює Дмитра. «Я вірю, що все буде добре. Хоча, звісно, ніхто не знає, що буде завтра. Ми живемо в такі часи, коли кожен день — це боротьба», — розмірковує він. У його словах немає наївного оптимізму, але є щось глибше — віра, загартована випробуваннями.

Розмова з Дмитром Палієнком залишає двояке враження. З одного боку, це історія про біль, втрати і боротьбу за кожен подих. З іншого — про силу духу, яка не дає зламатися навіть тоді, коли здається, що шансів немає. Він досі дивується, як вижив із такими пораненнями.

Коли ми запитали, яка в нього мрія, чоловік, який пересувається у кріслі колісному, чітко відповів: «Встати».

Дмитро посміхається — цього разу щиро. «Життя триває. І я хочу бути частиною цього», — каже він.

Анастасія Дяченко