Десантник з Бучанської громади про окупацію, захист Вітчизни й допомогу після важкого поранення (ФОТО)

Бойовий досвід Віктора Миколайовича Конкоровича (31 рік), бійця 79-ої окремої десантно-штурмової Таврійської бригади, розпочався з першого дня збройного вторгнення рф в Україну.

Вранці 24-го лютого 2022 року Віктор, як звичайно, поїхав на кондитерську фабрику «Деліція» в Бучу, де працював оператором газових установок. Вдома, в селі Буда-Бабинецька залишалася дружина Олена, четверо дітей, батьки, які згодом опинилися під ворожою окупацією.

Того ж таки дня, дізнавшись про початок війни, одразу пішов добровольцем, хоча в армії не служив. Пізніше, вже вночі отримав автомат і боєкомплект, а 26-го вступив у бій проти загарбників у Бородянці. Їхнє відділення тероборонців розташувалося на позиції біля дільниці поліції, напроти школи і зустріло орків, коли ті колонами заходили у місто з боку Старо-Бородянської дороги. Упродовж двох годин сунули колони танків, понад 150 одиниць бойової техніки, а також безліч великих вантажівок з боєприпасами, спецтехніки, цистерн з пальним тощо.

Військова підготовка та вступ до ОДШБр

Коли покликали приєднатися до 79 ОДШБр, він з двома своїми побратимами, без вагань продовжив боротьбу проти ворога в лавах ЗСУ, попередньо пройшовши півторамісячну військову підготовку біля Житомира. Зі своїм побратимом Тарасом з Іванківщини особливо затоваришував, але той, на жаль, загинув на війні, коли саме окопувався.

На відміну від піхоти, десантники, як правило, не окопуються. Групами по 3-5 бійці звершують штурмові рейди «на нуль», проводять розвідку боєм, обстрілюють противника, щоб дати можливість піхоті окопатися. Сьогодні стандартна позиція десантників у Мар’їнці – це, як правило, підвал якоїсь напіврозваленої будівлі. Саме там через майже постійні обстріли перебуває більшість особового складу. Інколи укриття – це лише невелика ямка-«могильничок», де можуть розміститися не більше двох-трьох, і то – стоячи. Вдень на переміщення від однієї позиції до іншої витрачається не більше хвилини. Кілька бійців вдень і вночі чергують нагорі, повністю контролюючи периметр. Щомиті вони ризикують потрапити під вогонь ворожої арти або кулю снайпера.

«Не я до них прийшов, а вони непрохано вдерлися на Київщину, в Крим, Донбас, інші області Україні, і це викликає справедливий гнів. Тому найпершим моїм бажанням було вигнати їх геть звідси. А військові родини закликаю чекати і вірити», – переконаний Віктор Конкорович.

За свій ратний подвиг боєць ЗСУ має державні нагороди: медаль «За оборону Бородянки», медаль «Захисник Батьківщини», нагрудний знак «Ветеран війни».

Протистояти ворогу з його арсеналом озброєнь вкрай не просто. Дається взнаки й постійна психологічна напруга «на нулі», не кажучи вже про елементарні життєві та санітарні потреби. Тому тут ротації проводять через кожні 4-5 днів перебування «на секторі». Півдоби-доба на відпочинок, щоб помитися і перевдягнутися. Спати доводиться, як-то кажуть, «одним оком». Тому сплять по черзі, бо під звуки вибухів у цьому пеклі розслабитися неможливо і вкрай небезпечно. Калібр 120 чути по вильоту і прильоту; 80-й калібр і постріл танку чути тільки приліт. Далі – знову вихід «на сектор».

Завжди на зв’язку

З рідними тримав зв’язок постійно, кожні 2-4 дні, правда не більше хвилини, щоб не виказати місце розташування свого підрозділу. На запитання своїх десятирічних синів-близнюків, чим займається, зазвичай відповідав, що все добре, «їм морозиво». Будь-яку конкретну інформацію по телефону давати не можна. Діти надсилали також голосові повідомлення: «Таточку, ти наше сонечко, наш герой, наша гордість, ми тебе дуже любимо». Сини патріотично пофарбували свої чуби: один в жовтий колір, іншій в синій, як прапор України.

Допомога близьких людей

Після важкого поранення міною в голову, яке сталося під Мар’їнкою на Донеччині, вся родина оточила Віктора постійною турботою. Найперша – дружина Олена, яка доклала всіх сил до лікування, реабілітації, відновлення ментального здоров’я, ні на мить не опускала рук, вірила в його зцілення. Це той прекрасний випадок, коли любов перемагає всякий страх. Неначе голубка, вона ніжно оповила крилами свого зраненого голуба, поставила його на ноги. Саме її обличчя він побачив, коли після шести місяців перебування в коматозному стані вперше розплющив очі і заплакав з радості.

Про родину бійця постійно турбувалися їхні сусіди в селі – переселенці з Луганщини Леся і Валерій Михайлюки, Наталія і Олексій, брат Євген. Вони підтримували багатодітну родину як під час війни, коли пекли для них хліб, так і зараз продовжують допомагати, надаючи свій транспорт, купуючи для них продукти тощо.

Матеріальна підтримка

Держава через Бучанську міську раду суттєво допомогла з реабілітацією після важкого поранення – боєць був відправлений на місяць у найкращий реабілітаційний центр у Модричі, де отримав повний спектр кваліфікованих послуг. Ольга Василевська-Смаглюк, нардеп від 96-го виборчого округу, сприяла з отриманням матеріальної допомоги від зарубіжних доброчинців. Управління соціальної політики БМР на виконання державної програми допомагає з протезуванням зубів, а також надає автівку на потреби лікування. Фінансову допомогу теж неодноразово надавали. Доречними були продовольчі сертифікати від «Сільпо», як і підтримка благодійних організацій. За всю допомогу родина дуже вдячна.

Щойно «відпустило» спазмовану ногу, першими словами Віктора було: «Зараз встану і піду до своїх хлопців-побратимів – на війну. Хочу скоріше ходити ногами». Він вже може сісти на велосипед, обслуговувати себе, допомагати родині. З’явилося бажання служити, принаймні інструктором для молодих бійців, бо не бачить себе без військової справи. Переконаний, що людина не створена для війни – воїном треба стати. Це свідомий вибір кожного. Тільки одні розпалюють війни через жагу влади і заради грошей, а ми захищаємо свій рідний дім і нікому його не віддамо.

На Новий рік побажаймо всім нам скорішої Перемоги, вигнати орків за кордони нашої суверенної держави. А громади нехай міцнішають і не втомлюються допомагати!

Записав Микола Дем’янов

Газета «Бучанські новини» № 49 від 7 грудня 2023 року