Бабинці. Спогади про окупацію: «На перемогу працювали всі» (ФОТО)

З початком повномасштабної воєнної агресії рф згуртована дружна команда «Бабинецькі посіпаки» перетворилася на «команду супротиву», яка допомогла жителям селища витримати всі тяготи окупації.

Під час війни вони прийняли у своє коло нових товаришів, які теж не бажали залишатися осторонь. Будували барикади, чергували на вулицях, організовували роботу за напрямами: облаштували можливість зарядки мобільних телефонів, підтримували мобільний зв’язок, взяли шефство над старенькими і багатодітними, возили гуманітарну допомогу тим, хто не міг дістатися до центру, шукали і привозили в Бабинці продукти, ліки, пальне, розвідували позиції ворога, рятували полонених і всіляко підтримували одне одного.

А люди приносили у старостат і ділилися тим, що мали. Власники магазинів дозволяли роздавати свій товар. Хтось пік хліб чи ковбасу, готував їжу, і все ділили порівну.

Коли російські солдати розшукували старосту Андрія Купраша, жодна людина не видала, де їхній голова. А коли рашисти попрямували до його домівки, всі, хто був біля старостату, а це чоловік 30, поспішили до двору пана Андрія і стверджували руським: «Ми Андрія не віддамо». А староста сам вийшов до орків, щоб убезпечити людей. І лише дивом пережив той день.

Кожен з цієї команди має свою історію зустрічі з російськими загарбниками й спільну – допомогти жителям селища вижити в окупації. Згодом після звільнення вони стали серцем гуманітарного центру, привозили продукти і ліки, формували пайки і роздавали їх жителям старостинського округу.

Депутат Роман Ганаба розповів, що вони розподілили між собою обов’язки.

– Ми розуміли, що потрібно забезпечувати елементарні потреби громадян. Запасу продуктів і медикаментів ми не мали. 1 березня зникло світло, – згадує Роман Ганаба. – Перше, що ми зробили, під акт депутата і старости відкрили вишку «Київстар» і підключили до неї генератор. І до 16 березня, коли вже зупинилася базова станція, ми мали зв’язок та інтернет. Коля Мартинюк і Віктор Мороз щодня займалися генератором: міняли масло, заправляли по годиннику, навіть о 4-й ранку.

У молебному будинку організували пункт обігріву – там був котел булер’ян, який топили. Згодом у цьому приміщенні розмістили 22-х біженців із Гостомеля.

Перший убитий

Рашистська техніка зайшла в Бабинці. Назустріч колоні їхав автомобіль «Рено», по якому окупанти відкрили вогонь. Місцевий житель Василь Яценко загинув на місці, ще двоє людей, що були в салоні, отримали травми. Згодом односельці відвезли їх до лікарів швидкої у Клавдієве.

Силовий блок

Хлопці з біноклями ходили лісами, околицями, дивилися позиції рашистів, замальовували на картах і передавали ЗСУ. Віктор Зінов’єв розповів, що навіть кулемети з російських БТРів знімали і набої забирали, поки ті ловили ґав.

3 березня у лісі вони зустріли російських солдат. Віктор згадує, як тікав і чув за спиною автоматні черги. А Вадиму Яременко не пощастило, його наздогнала ворожа куля.

Військовий у відставці Роман Кірпач

Одного дня його зловили рашисти, повезли у ліс, на кладовище, посадили на землю до дерева, завели руки за стовбур і сильно побили. Розбили мачете ногу, а другу прострелили. Він втратив відчуття часу від того жахіття. У його бік стріляли з пістолета, потім з автомата.  І несподівано відпустили, до цього виливши чайник води йому на голову.

Роман зізнається, що був упевнений, що не виживе. Та йому вдалося повернутися додому. Посильну меддопомогу пораненому надали своїми силами місцеві. І лише після деокупації він отримав фахову лікарську допомогу.

До речі, він має четверо діток. Наймолодшій донечці під час окупації було три місяці.

Як вам вдалося вижити з такими маленькими дітками в окупації?

Напевне, як і всім. У нас були харчі. Та найважче було те, що ти не знаєш, як довго триватиме окупація. На скільки треба розтягнути їжу? Дитина голодними очима дивиться на тебе, а ти думаєш зварити дві жмені крупи чи одну. Це було найважче. Крім того, через стрес у дружини зникло молоко, і немовля зовсім не було чим годувати. Та світ не без добрих людей. То одні, то другі передали для малечі дитяче харчування.

Рятувальник Владислав Скорик

Він надавав посильну домедичну допомогу. До нього зверталися здебільшого із проблемами з тиском, у діточок – кашель, висипи.

Та були й інші завдання. Якось їм розповіли, що російські солдати пішли з Голокрилья. Влад із другом вирішили це перевірити, на велосипедах з вудочками попрямували туди. І… зустріли рашистів. Довелося їм розповідати казки про родичів і рибалку…

Світлана Федорова – комунікація і медицина

Пані Світлана згадує, як Андрій Купраш попросив її створити у месенджері групу з місцевих, щоб люди розуміли, що відбувається. Згодом це спілкування стало яскравим промінчиком у темряві тривоги і страху. Там писали про пересування російських військ, координати, іншу важливу інформацію.

Ми моніторили, дізнавалися потреби громадян, а також те, хто чим може допомогти, – розповідає жінка. – Також працювали над тим, щоб отримати гуманітарну допомогу. Відгукувалися зі Львівщини, з інших міст, та отримати її було надто складно, адже селище було окуповане.

Бабинці дуже відчували брак медикаментів. 3 березня Світлана з товаришами дізналися про аптеку, в якій ще є ліки. І поспішили у Бородянку, у якій цього дня було пекло. Та відважні волонтери таки привезли у Бабинці ліки.

Згадує, як доводилося їздити через блок-пости окупантів. Страх, що можуть розстріляти, вимушене спілкування з ворогом…

А Тетяна Зарицька з чоловіком самі запропонували свою допомогу.

Вони чергували у старостаті, займалися гуманітаркою, розвозили на велосипедах у різні райони селища до багатодітних чи самотніх. А ще взяли опіку над старенькими: доглядали, приносили їжу.

«Людей було дуже шкода, їм було важко», – згадує Тетяна.

У них в команді ще був 16-річний Сашко, який виконував різну посильну роботу.

Залізна леді

Ще одна пані з команди – Олена Зелінська розповіла, як їх не один раз ставили до стінки й збиралися розстрілювати. На щастя, погрози не переросли у вбивство. А ще жінка зрозуміла, що має силу протистояти ворогові і вимагати не смітити, прибирати за собою і… звільнити людей з полону. І їй це вдавалося! Спочатку руський солдат підняв свій недопалок і викинув у смітник. Потім інші звільнили затриманих односельців, коли ця сувора жінка щогодини ходила до них з вимогою «Відпусти!».

А в полон потрапляли ці героїчні мирні люди періодично. Адже не сиділи на місці. Історію Андрія Купраша і його сина Богдана, а також Романа Ганаби, ми розкажемо в інших матеріалах.