fbpx

БУЧАНСЬКІ НОВИНИ

Ваш путівник у житті громади, друг і порадник на кожен день!

Понівечена обстрілами школа № 5 – друга домівка для Михайла Наконечного (ФОТО)

Директор освітнього закладу Михайло Наконечний не міг лишити школу напризволяще. Щодня приходив у заклад, крім тих випадків, коли рашисти не дозволили вийти на вулицю.

Понівечена обстрілами школа на Київщині є однією з найкращих в області. Учні закладу мають найвищі бали, а педагогічний колектив зібрав в коло однодумців найвідданіших працівників.

Бучанська школа №5 з поглибленим вивченням іноземних мов після деокупації. Тут ми зустрілись з директором навчального закладу Михайлом Петровичем Наконечним.

Понівечена обстрілами школа № 5 – друга домівка для Михайла Наконечного (ФОТО)

Михайло Петрович веде за собою з класу в клас, з поверху на поверх.

Якщо заплющити очі, то розповідь директора нагадує супровід екскурсії в дитинство, у час, коли все було легко. Але, нажаль, у дитинство сьогоднішніх дітей увірвалась війна.

Біля ґанку цвітуть весняні квіти, яскраве сонце дарує радість, але ці стіни не чують більше дитячого сміху, від того дуже важко на душі.  Частина будівлі віддає драмою, яка розігрувалась два місяці тому.

Дахи третього корпусу школи та церкви, яка знаходиться на території закладу, пробиті снарядами, якими обстрілювали Бучу російські військові.

Зруйновано котельню. Близько 70 вікон розбиті. Частина – обстрілами, частина – вибуховою хвилею. Є вікна, які вилетіли разом з шибками, але саме скло залишилось цілим. Орки знищували все, що бачили.

Михайло Петрович розповідає, що він та сантехнік освітнього закладу разом з донькою знаходились у той час у школі.

– У результаті бойових дій у Бучі вони втратили свою домівку, тому жили тут. Ми разом намагались зробити усе можливе, щоб врятувати, що могли.

18 березня окупанти зайшли у школу. Виламали чотири кабінети, директора та заступників. Навели безлад.

– Мабуть думали, що там мільйони лежать чи зброя. Але, як ви розумієте, нічого такого не було. Одне лишень, лежав там вже років з двадцять ніж, який ми вилучили у нашого учня, котрий привіз його із закордону.

Розповідати про це важко, бо Михайло Петрович, як і всі українці, не може зрозуміти невже вони люди? Де вони виросли? Хто їх виховував? І які вчителі навчали їх життя?

Для пана Наконечного школа – це другий дім. Не міг лишити її напризволяще. Щодня приходив у заклад, крім тих випадків, коли рашисти не дозволили вийти на вулицю. Бо він неймовірно відданий своїй роботі, яка є величезною частиною його життя.

– Окупанти з вами спілкувались? Щось запитували? — цікавлюся у директора.

– Розмовляв з ними, звичайно. Про путіна вони і чути не хотіли, не можна було їм говорити на такі теми. Це табу. Цікаво, що ті хлопці, котрих бачив я, знали, що вони не можуть просто повернутись додому. Казали, що мають наказ взяти Київ. Якщо вони не будуть виконувати наказ, їх вб’ють.

Але це їх не виправдовує. Ті речі, які вони творили в Україні – це їх вибір. За це їм і нести покарання.

Сьогодні на вулицях набагато тихіше ніж раніше, але місто оживає. Навіть зранена, з обгорілими домівками, Буча вражає красою.

Окупанти йшли до столиці, щоб на третій  день провести парад перемоги на Хрещатику. Але кожне маленьке містечко під Києвом зупинило зло: тероборона,  ЗСУ, місцеві жителі – усі вони відняли сили у рашистів, але заплатили за це надзвичайно велику ціну.

І Буча, нажаль, теж…..

На фото працівники закладу тимчасово лагодять дах церкви і корпусу школи