Трагедія на ЧАЕС: Аварія, подібної якій ще не було

26 квітня вся світова спільнота згадує знакову для світу подію – 35-ту річницю аварії на Чорнобильській атомній електростанції. На відміну від інших техногенних катастроф, які, на жаль, стають лише сухим рядком хроніки подій, Чорнобиль «не старіє».

У той страшний час, починаючи з 26 квітня, на допомогу чорнобильським атомникам і людям, які опинилися в зоні радіації, рушили з усіх кінців тогочасного Радянського Союзу фахівці різних професій. Поряд з пожежниками, військовими, медиками, водіями, будівельниками та людьми інших спеціальностей, які долучилися до ліквідації наслідків аварії, були і працівники Гаврилівського птахокомплексу. Близько сорока людей вирушили в саме пекло подій, щоб врятувати, хоч тоді вони не розуміли ціну, якою ця допомога відгукнеться в їхньому житті.

Як розповідає Павло Іванович Чернушенко, голова Гаврилівського осередку «Чорнобилець 86», ні страху, ні паніки в людей не було, адже ніхто тоді й припустити не міг, які наслідки матиме ця катастрофа. Кожен з них вірив, що Прип’ять врятують: вичистять, вимиють і мешканці знову повернуться у свої домівки.

–Людство не розуміло тоді, які сили воно розбудило, а також не усвідомлювало скромність своїх можливостей, – ділиться ліквідатор аварії.

У далекому 1986-му, до надзвичайної події на ЧАЕС, Павло Іванович працював ветеринарним лікарем, йому був тоді 31 рік, а дружина чекала на дитину.

–Опинившись серед перших, ми, як і всі тоді, мало уявляли масштаби трагедії, – розповідає Павло Іванович. – Погано розуміли справжній розмах катастрофи і як треба діяти в такій критичній ситуації.

Приїхали чоловіки у Чорнобиль на третій день після аварії.

–Спочатку нас направили грузити пісок та свинець. Ми насипали його в парашути, до нас підлітав вертоліт, чіпляв цей насип і летів гасити пожежу прямо на реактор. Так відбувалось постійно протягом перших двох днів.

Павло Чернушенко розповідає, що був у цьому відрядженні п’ять діб.

–Спали ми в місцевому Будинку культури прямо на кріслах для глядачів, дехто на сцені і навіть на підлозі.

Ще команда з птахокомплексу готувала до евакуації тварин.

–Їх відправляли на м’ясокомбінати України. На той час вважали, що тварини не набрали радіації. А як було насправді, зараз важко сказати.

Працівники сільськогосподарських підприємств, які поїхали з евакуйованими тваринами, віддали ліквідаторам всі ключі, у тому числі й від кухні, що там знаходилась. І хлопці самі собі готували їсти, добре, що на якийсь час вистачило продуктів.

Зі слів Павла Івановича стає зрозуміло, що люди перебували в дуже важких умовах. По-перше, вони майже не спали, тому що постійно була потрібна допомога. По-друге, люди працювали без спецодягу.

– Ми мали тільки тоненькі рукавиці і той робочий одяг, який взяли з дому, але, зрозуміло, він не годиться для такої роботи.

Усі ці речі вони і залишили там, додому повертались у змінному вбранні.

Наслідки для здоров’я – катастрофічні

А для них – чорнобильців, хто сьогодні згадує далекі трагічні події 35-річної давності, аварія досі відгукується болем у душі. Болем за товаришів, які рано пішли з життя, та і просто болем – як результат впливу радіації на організм.

Негативні наслідки для здоров’я пан Павло відчув майже відразу. Через деякий час ще молодий чоловік пережив мікроінфаркт, у нього піднявся тиск і пізніше він почав страждати на цукровий діабет.

На запитання: «Чому поїхали?» чоловік відповідає, що напевно, тому що молодими були, гарячими.

– Відчайдушний порив. Коли нам сказали: «Збирайтеся, треба їхати», ми погодилися, не роздумуючи. Та, якщо чесно, то відмову не прийняли б тоді.

Із сумом у голосі Павло Іванович каже, що було б краще, якщо б на ліквідації аварії на ЧАЕС його не було. Адже сьогодні він бореться за своє здоров’я та життя і саме та поїздка призвела до цього. Через цю катастрофу чоловік втратив свого брата Григорія, який перебував у той час в Чорнобилі протягом трьох місяців.

– Так, було важко, було небезпечно, проте в цій ситуації нас рятували незвичайна єдність, патріотизм, розуміння своєї необхідності. Там навіть стосунки між людьми були іншими: всі розуміли, що найважливіше – справа.

Павло Іванович, як і тисячі наших громадян, робив цю чоловічу роботу, тому що повинен був її робити, тому що цього вимагав час, суспільство, обов’язок. Ми дякуємо йому за це і бажаємо, щоб сили та здоров’я не полишали кожного, хто допоміг врятувати нашу землю.