БУЧАНСЬКІ НОВИНИ

Ваш путівник у житті громади, друг і порадник на кожен день!

95-річна Неоніла Ульянченко: «Я – лікар, і не маю права хворіти»

1 min read
Ця приємна, тендітна бучанська жіночка має сталевий стержень десь всередині. У молодості поїхала за направленням світ за очі, відважно рятувала жінок, потім ще вчилася, впроваджувала новації у життя, знову рятувала, допомагала. І так все життя, про яке варто написати і прочитати.

Неоніла Анатоліївна Ульянченко народилась 1 березня 1925 року. У 1939 році після закінчення 7-ми класів їй довелося перебратися до рідного дядька, що мешкав у столиці, де дівчинка вчилася ще два роки. Неоніла пам’ятає:

– 22 червня 1941 року бомбили Київ, і почалася Друга світова війна, яка виявилася страшнішою за всі страхи на землі.

Її відправили в село. Це були жахливі роки окупації, обстріли, бомбардування, пожежі,  розстріли людей – це все, що не можливо забути, що й досі стоїть перед очима.

Після звільнення села від німецьких загарбників працювала у сільраді секретарем, робила перепис населення, вела документацію, видавала довідки тощо. І працювала вчителем у молодших класах. Так потрібно було, адже педагогів не вистачало. У серпні 1944 року вирішила вчитися далі, й була зарахована студенткою Учительського інституту мовно-літературного факультету на заочний відділ. Але вона швидко визначилася, що хоче мати інший фах.

З 1 вересня 1945 року Ульянченко вже навчалася в Київському медичному інституті, який закінчила 1951 року. Відразу вступила до аспірантури, але за місяць кинула.

– Не моя це справа. Я лікар, – пояснює Неоніла Анатоліївна. – Тож поїхала, куди направили: у Тулу. Там в обласному відділі завідуючий підвів мене до карти області, показав районні міста, де немає акушера-гінеколога, і сказав: «Обирайте. Дев’ять міст».

Дівчина вибрала Крапивку, бо вона була найближче до Тули, у 50-ти кілометрах. А наступного ранку дізналася, що діставатися туди буде літаком, який саме прямує у місто на терміновий виклик педіатра. А потім зрозуміла, чому авіацією: дороги для автомобілів були в жахливому стані, машини загрузали, їх витягували тракторами.

А за півроку – навесні, Неоніла Анатоліївна побачила, як розливається Ока (притока Волги):

– Затопила все селище на протилежному березі. А будинки високі, цегляні, вікна під самим дахом. І хоч будівлі у воді, всередині горить світло. Мешканці переходять по дахах, сідають у човни і прямують у своїх справах.

Лікар згадує, що в той час, оскільки аборти були заборонені, їх часто робили незаконно (кримінально). Як наслідок, до неї привозили жінок із великою втратою крові, напівживих, а вона їх рятувала, відвойовувала у смерті з великими труднощами. Згадує, що за добу могла зробити більше десяти операцій, руки боліли, а кожна хвилина затримки могла коштувати життя. Тож і не розпитувала ні про що. Хоч прокурор району  вимагав і приходив щотижня, адже мав завдання знайти абортмайстра. І розповідав, що за кожний незаконний аборт «умілець» отримував вдвічі-втричі більше, ніж вона – лікар з півтора ставками, адже Ульянченко на той час завідувала пологовим будинком, гінекологічним відділенням і жіночо-дитячою консультацією у поліклініці.

Жінка згадує, як влітку на підсумковій конференції  1951-1952 років обласний акушер-гінеколог Олена Гумілевська у доповіді сказала, що лише в єдиному регіоні не було жодної смерті під час пологів: «Це в Кропивницькому районі, дякуючи Ульянченко. Встаньте. Це знову Київський медінститут!».

У 1957 році аборти нарешті дозволили, і відтоді жінки почали менше хворіти. І саме в тому році вони з родиною переїхали в Бучу. Неоніла Анатоліївна перекваліфікувалася на терапевта-кардіолога в інституті кардіології ім. Стражеска. Згодом відкрила та оформила кабінет функціональної діагностики (КФД). А в 1971 році відкривала Ірпінську лікарню у Бучі.

Неоніла Ульянченко розповіла, що колись разом із колегами навіть здійснила авантюру – самозахват будівлі піонерського табору якогось столичного заводу, яку вже деякий час не експлуатували.

– Бучанська амбулаторія після війни розташовувалася там, де зараз базар: напівзруйнований кинутий кимось будинок, дві малі кімнати. Головний лікар  і ми: два терапевти, хірург, стоматолог, педіатр, вирішили і зробили. Переїхали у двоповерховий будинок на вулиці Яснополянській, а там багато кімнат, водяне опалення. Кілька років там працювали.

Грип 1962 чи 1963 року.

Згадує, що то теж були дуже важкі часи. Одного дня її колега, Діана Григоровська, прийняла 94 пацієнти (дані реєстратури). Після останнього відвідувача встала із-за столу і знепритомніла. А Неоніла Анатоліївна наступного дня обслужила більше 70 хворих на грип чи ОРВІ. А після завершення робочих годин приїхав автомобіль із радгоспу «Київський», тож ще 38 людей лікар оглядала вже вдома.

Неонілу Ульянченко нагороджено кількома медалями і Значком «Відмінник охорони здоров’я». Має загального лікарського стажу 44 роки, тож у її пам’яті чимало різноманітних життєвих історій. Вона зізналася, що завжди ставилася серйозно до свого здоров’я, адже розуміла, що не має права хворіти – її допомоги потребують інші люди. І донині виписує і читає медичні журнали, щоб знати всі нові методи, дослідження й інші новації.

Цієї весни Неоніла Анатоліївна відсвяткувала 95-річчя. Як і заведено у Бучанській ОТГ, у межах програми «З турботою про кожного» жінку привітали працівники Управління праці, соціального захисту Бучанської міської ради.

Ми також приєднуємося до вітань і бажаємо міцного здоров’я на довгі роки!

Червень 2020
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930