Кращі практики меморіалізації шукають у Бучанській громаді. Пам’ять, яку творять разом

Впровадженню кращих практик меморіалізації втрат від російсько-української війни – на таку тему відбувся тренінг у Бучанській громаді.

Зустріч об’єднала представників різних структур і напрямків — тих, хто вже сьогодні займається питаннями вшанування пам’яті загиблих, постраждалих цивільних і зруйнованих просторів громади.

Не готові рішення, а спільна робота

Тренер з меморіалізації Петро Долганов наголошує: формат заходу принципово відрізняється від звичної моделі, коли експерт приїжджає й розповідає «як правильно». Натомість обрано партисипативний підхід — учасники самі напрацьовують критерії та принципи, які найкраще підійдуть саме для Бучі, а команда тренерів лише фасилітує цей процес.

Програма дня складалася з трьох частин. Спочатку — теоретична рамка: поняття меморіалізації, її принципи, ризики та підходи, що вже застосовуються в Україні та світі. Далі — аналіз реальних кейсів, пов’язаних із вшануванням втрат війни. І нарешті — практична робота: моделювання рішень, групові обговорення локальних викликів і формування рекомендацій, які громада зможе застосувати безпосередньо.

Кейси без імен — і одна історія, що зачепила всіх

Щоб обговорення було чесним і вільним від зайвих емоцій чи звинувачень, організатори запропонували учасникам абстрактні, неперсоналізовані кейси з різних куточків України: конфлікти навколо вибору локації пам’ятника, критика естетичних рішень, суперечки щодо того, кого і як варто пам’ятати.

Окремо прозвучала історія, яка згодом отримала ім’я. Йдеться про Костянтина Юзвюка — громадського активіста, який одним із перших приїхав до звільненої Бучі рятувати тварин і збирати свідчення, а потім пішов до Збройних сил України і загинув. Він залишив своєрідний заповіт: просив, щоб його кремували, а прах розвіяли в чотирьох частинах країни, щоб на похороні були білий квас і бльостки, а не сльози, і щоб його волонтерська справа тривала далі. Сьогодні пам’ять про нього живе не в монументі, а в туристичних маршрутах і волонтерських акціях, які організовують його друзі та колеги, продовжуючи збирати допомогу для ЗСУ.

Цей приклад наочно показав учасникам тренінгу, що меморіалізація — це не лише фізичний простір чи пам’ятник. Це й нематеріальні форми: освітні ініціативи, наративи, традиції, які громада обирає й підтримує самостійно.

Різні голоси, різна пам’ять

Учасники обговорили, що історію війни можна розповідати по-різному. Один поширений наратив — про героїв, які загинули, захищаючи країну. Інший, особливо важливий для Бучі, — про загибель цивільних: людей різного віку, статі, етнічного походження та навіть громадянства. Саме така багатовимірна пам’ять закарбована на інформаційному стенді на місці масового поховання в Бучі — досвід, який учасники тренінгу окремо вивчали напередодні.

Чому це важливо для громади

Як зазначає організатор заходу — благодійний фонд «Право на захист» — повномасштабна війна поставила українські громади перед складним завданням. Не просто фіксувати втрати, а формувати відповідальні практики пам’яті про загиблих, цивільних жертв, зруйновані спільноти й травмовані простори. У більшості громад меморіалізація вже відбувається. Через стихійне створення пам’ятних місць, перейменування вулиць, заснування фондів і дослідних центрів, перформативні акції, музейні експозиції та освітні заходи. Проблема в тому, що цей процес часто розвивається без чіткої методичної рамки, узгоджених критеріїв і розуміння етичних викликів, а також без достатнього залучення різних сторін громади до обговорення.

Саме тому організатори розглядають меморіалізацію не як одноразову подію чи встановлення об’єкта, а як тривалий суспільний процес. Той, що поєднує роботу з травмою, публічну історію, право на пам’ять, місцеву політику та партисипативні практики.

Бучанська громада вже зробила багато в цьому напрямку, і саме тому важливо продовжувати вивчати різні приклади, підходи та можливості — щоб пам’ять про переживане під час війни залишалася живою, чесною і близькою кожному, хто має до неї стосунок.