Герой із Грузії на захисті Бучі: спогади дружини Тенгіза Ланського

Знати своїх Героїв важлива місія кожного. Бо лише так ми по-справжньому розуміємо ціну того, що маємо. Журналісти «Бучанських новин» розповідають героїчну історію «Почесного громадянина міста Буча» — Тенгіза Ланського, уродженця Грузії, який загинув на перехресті Буча-Ворзель під час евакуації пораненого бійця ЗСУ.

Наша команда поспілкувалася з дружиною загиблого воїна, пані Світланою, щоб розповісти про перші дні повномасштабного вторгнення, життєвий шлях Тенгіза, його принципи, війну, любов і втрати.

Буча. Початок

Розмова розпочалася зі спогадів про ранок 24 лютого 2022 року — моменту повного нерозуміння, що відбувається. «Ми всі прокинулися від вибухів у Гостомелі. Але не вірили, що розпочалася війна», — згадує пані Світлана.

Тоді ще здавалося, що це неможливо, хоча Тенгіз задовго до цього був упевнений, що війна неминуча. Коли обстріли дісталися безпосередньо їхнього двору, зрозуміли, що залишатися стало небезпечно. Рішення про евакуацію прийшло миттєво.

«У той момент, як вже вибухнуло, син нас просто виштовхав усіх з будинку. Я тримала маленького онука і впала під колеса, щоб осколки не вбили», — розповідає вона. У невеличкий Ford сіли Світлана, невістка з двома дітьми і син Артем за кермом.

Дорога була виснажливою: «Ми їхали годин 12 лісами й селами, а може й 20. Навіть не знаю.

На тій маленькій машині й поганих дорогах». Переночувавши у Вінниці, родина дісталася Львова. Звідти пані Світлана разом з онуками та невісткою виїхала до Польщі, а згодом — до Швейцарії, де мешкала донька.

Сила принципів

Проте Тенгіз болісно сприйняв рішення родини виїхати. «Він нам сказав, що ми “зрадники”, бо вважав, що всі повинні стати до бою, і чоловіки, і жінки», — пригадує дружина. Його світогляд сформувався ще під час трагедії в Абхазії.

Тенгіз родом із міста Гагра, і коли Росія зайшла в Абхазію, чоловік втратив усе.

«Він не встиг захистити свою Гагру. Його батьки вижили лише завдяки втечі з дому, взявши тільки документи, поневірялися по гаражах й швидко померли», — розповідає пані Світлана.

Саме тому Тенгіз не розумів українців, які під час війни не ставали на захист своєї країни. У 2014 році дружина підтримала його рішення йти на фронт. Коли його не взяли одразу, вона, розуміючи його хвилювання, особисто звернулася до військкомату й запитала, “чому вони не беруть її чоловіка?”

Тенгіз двічі воював після 2014 року, востаннє повернувся до своїх побратимів у 2019. У тому році через перенесену хворобу його офіційно визнали непридатним для служби, але він не здавався. Багато людей використали б це як привід залишитися вдома, а Тенгіз знаходив способи повернутися на фронт, доводячи готовність захищати Україну. З огляду на свій бойовий досвід, він ніколи не йшов на компроміси. У нього не було середніх кольорів.

Останній бій

Під час повномасштабного вторгнення 2022 року Тенгізу було 57, але він також не залишив спроб приєднатися до військових підрозділів. Через вік його не брали до регулярної армії, тож він став частиною тероборони при Бучанській міській раді. Там сформувалася невелика група захисників, у якій він брав активну участь.

3 березня 2022 року на перехресті Буча-Ворзель відбувся запеклий бій, який затримав просування російських колон. Ворог того дня не пройшов у напрямку столиці, але відступив недалеко. Серед українських захисників був тяжкопоранений. І група бійців, серед яких був Тенгіз, вирушила до перехрестя евакуювати пораненого на автомобілі швидкої допомоги.

Під час руху транспортний засіб потрапив під обстріл ворожого БТРа. Тенгіз загинув на місці, прийнявши на себе основний удар і врятувавши життя побратимів. Згодом його бойові товариші намагалися евакуювати тіло загиблого, однак знову потрапили під обстріл і були змушені відступити.

Понад місяць тіло воїна залишалося на трасі Київ — Ковель. Лише після визволення Бучі від окупантів його знайшли та ідентифікували за документами.

Принципи, що живуть

Моральна сила родини допомагала пережити найтяжчі миті. Місяці без зв’язку, постійні дзвінки та пошуки, надія і страх — усе це сплелося в одне відчуття безпомічності, яке змушувало чекати і вірити.

Коли стало відомо про загибель Тенгіза, родина знаходила сили у пам’яті про його героїзм.

«Я дуже стійко витримала цей час невідомості, тому що з першої хвилини, як тільки перервався дзвінок, я вже розуміла, що він загинув», — каже пані Світлана.

Вони прожили у шлюбі 30 років, і дружина описує Тенгіза як чоловіка зі стержнем і гармонійним характером. Його сила та її жіноча мудрість створювали баланс і підтримку у всьому. Він ніколи не заважав їй жити та реалізовуватися, завжди підтримував у роботі й побуті, залишаючи простір для самостійності.

«Завжди розуміла, що якщо збрешу, він здогадається. У мене було тільки: мій любий, моя радість, моє сонце. Ми могли не говорити взагалі. Нам не треба було нічого пояснювати», — згадує пані Світлана.

Їхній зв’язок був майже інтуїтивним. «Мої сльози від того, що я ним пишаюсь. Він мій Герой, тому інакше не могло бути», — додає вона.

Навіть після його смерті сім’я продовжує жити за його принципами: допомагати іншим, підтримувати тих, хто цього потребує, діяти так, як радив Тенгіз. «А зараз я весь час думаю: а як би зробив Тенгіз? Що б він сказав, щоб я зробила?»